Україна відзначає 35-ту річницю Незалежності. По суті, це свято за право бути вільною, самодостатньою  державою,  розвиватися на основі власної ідентичності. Велична дата особливо значуща: свою незалежність український народ тепер знову змушений щодня відстоювати на полі бою супроти  російських загарбників. 

Росія, яка певний час після розпаду СРСР ще надсадно силкувалася «грати в демократію», вкотре явила світові свій звичний звіриний вищир імпер-шовініста. Цілком природній для «тюрми народів», хай там якими конституційними слоганами не масковано її гнилий кремлівський фасад.

Тим важливішими для нинішніх поколінь українців є ці 35 років, які наша держава прожила  в законно визнаних світовою спільнотою кордонах, що їх віроломно проломив агресивний сусід.  Важливо усвідомити, що  за 35 років нашої Волі народилися й виросли покоління українців. Доти майже три з половиною століття нас на схід і захід роздирали, розтягували, розграбовували, асимілювали зажерливі імперії. Топтали нашу ідентичність, убивали мову, випалювали історичні свідчення нашої самобутності, заганяли в інтернаціональне стійло «новой совєтской общності». Українство змушене було фізично виживати «у неволі, у ярмі, під московським караулом у тюрмі».

Пригадую епізод, коли мого однокурсника Миколу Маричевського на початку 1980-х виключили з університету за те, що той 22 травня, в день перепоховання праху Тараса Шевченка, вбравшись у вишиванку, поклав квіти до пам’ятника  Кобзареві в Києві. Тоді одна із наших викладачок Марія Устимівна Каранська, аби якось підтримати та втішити хлопця, прошепотіла йому на вухо: «Микольцю, запам’ятай на все своє життя: українська справа потребує конспірації».

В такому конспіративному режимі, (згадаймо Стусове: «…де горстка нас. Малесенька щопта лише для молитов і сподівання»), тримався український вогонь, який зігрівав наше Слово і наші Душі.

Практично кожне покоління українців народжувало тих, хто був готовий покласти власне життя на вівтар свободи. Невипадково саме тепер, у час російсько-української війни нарешті знайшла втілення багатовікова ідея створити в Україні Національний пантеон героям різних поколінь – повернути в рідну землю прах багатьох постатей національно-визвольного борців за нашу Волю.

1991 рік дав шанс українцям жити у своїй вільній державі. Чи вповні ми ним скористалися? Певно, що ні. «Кочубеївщина», розбрат, зрадництво, нажива, відверте обкрадання народних багатств – усе це явно тлумило Україну. Вона, як та стриножена лань, пробивалася малими кроками до європейських цінностей, через акції всенародного спротиву продажній владі. Гірка правда: ту владу нам не з космосу спустили, ми її виплодили й обрали самі, на свою голову. Включно з політично-кримінальною верхівкою на чолі з Віктором Януковичем, яка, власне, й накликала на Україну рашистську наволоч.

Зміна влади, навіть революційна, в демократичному світі зазвичай трактується як цілковито внутрішні справи країни. Але не для хронічно зараженої імперством росії. Кремлівська кліка вичікувала моменту. І скориставшись ситуацією, спершу «гібридно», а потім відверто напала на сусідню державу. Під фашистським гаслом «захисту росіян»  – точнісінько так, як свого часу вчинив  Гітлер, віроломно напавши на сусідню Чехословаччину, нібито для «захисту німців» у Чехії.

Відзначаючи 35 річчя нашої незалежної Держави, вшановуємо всі попередні етапи її становлення,  наголошуючи не просто на Акті про державний суверенітет,  а на відновленні процесу всенародного волевиявлення – жити в самостійній державі. Адже 22 січня 1918 року вже мали незалежну Україну – її юридично проголосила Центральна Рада. З усіма ознаками державності: територією, окреслену кордонами, гербом, військом, грошовою системою, мовою, дипломатичними відносинами з багатьма  країнами. Але тоді Україна проіснувала всього три роки. Не забуваймо й про те, що 1939 року закарпатці вибороли та проголосили незалежність Карпатської України. І про Акт відновлення Української Держави, який 1941 року проголосила у Львові Організація українських націоналістів. Пам’ятаймо, що всі спроби повернути суверенітет нашій державі супроводжувалися чисельними втратами кращих з кращих захисників України. Тисячі людей пройшли через тюрми, концтабори, сибірські поселення… Історія нашої незалежності – це, передовсім, літопис боротьби: на полі бою, в освітньому закладі, храмі, в пісні й слові…

Вітаючи одне одного із Днем незалежності, згадаємо у вдячності і славі тих, завдяки кому ми у своїй країні з гордістю почуваємося, усвідомлюємо себе українцями. І кожен запитаймо себе, чи все зробили для того, аби наша незалежність стала непорушною?