Навесні 2014 року Одеса опинилася на історичному роздоріжжі. Російська пропаганда роками створювала ілюзію, ніби це – «русскій город», який радо зустріне окупантів і дозволить перетворити себе на чергову квазіреспубліку. Проте 2 травня назавжди змінило долю півдня України. Того дня одесити різних професій і поглядів вийшли на вулиці, щоб довести: Одеса – це українське місто, і рецидив донецького чи луганського сценаріїв тут не матиме привозу.

Усе почалося з мирного маршу єдності, в якому брали участь футбольні фанати та звичайні містяни. Однак на Грецькій площі на них чекала добре підготовлена засідка бойовиків «антимайдану». Саме там пролунали перші постріли і саме там з’явилися перші жертви: від куль проросійських сил загинули українські активісти Ігор Іванов та Андрій Бірюков.

Громадський діяч Сергій Стерненко, який брав безпосередню участь у тих подіях, згадує цей момент як ключовий: «По нас відкрили вогонь з вогнепальної зброї. Це була точка неповернення. Коли пройдені всі рубежі і стоїть питання: чи переможемо ми, чи переможуть нас. Для мене 2 травня – переломний момент, коли Одеса могла стати другим фронтом. Одеса могла стати частиною реалізованих планів РФ стосовно України і новим осередком війни».

Після першої крові стало зрозуміло, що йдеться вже не про політичні дискусії, а про фізичне виживання міста. Важливо розуміти: на захист міста вийшли не якісь міфічні «радикали», якими їх малювала російська пропаганда, а звичайні містяни. Коли звістка про стрілянину розлетілася вулицями, тисячі одеситів кинулися до центру.

Учасник тих подій, а нині офіцер ЗСУ Сергій Гуцалюк зазначає, що тоді почалося справжнє формування громадянського суспільства.  «Це була наша не остаточна, але дуже важлива перемога. Саме тоді зійшлася найбільша кількість простих громадян… Це був початок гартування сучасної української нації. І тоді стало зрозуміло, що Одеса стала одним із центрів цього процесу. Те, що я побачив тоді, чітко показало: війна вже почалася, просто не всі це одразу усвідомили».

Очевидець протистояння Володимир Гуцол, який того дня був у центрі з родиною, згадує, як блискавично розвивалися події після нападу на проукраїнський марш: «Сина з дружиною відправив додому, а сам побіг на Дерибасівську, вже була дійсно стрілянина, там вже вбили одного нашого хлопця. Коли ми звідти йшли, їх [проросійських активістів] попередили: «Хлопці, ви тікайте, бо до вас йдуть з центру бити люди». Багато хто побіг, а багато хто залишився і на нас чекали, але деякі почали ховатися в Будинок профспілок…»

Протистояння перемістилося на Куликове поле – епіцентр проросійського руху. Там представники «антимайдану» обрали Будинок профспілок як свою фортецю. Російська пропаганда досі тиражує міф про те, що українці нібито «загнали і спалили» там людей, проте численні відеодокази та розслідування (зокрема «Групи 2 травня») свідчать про інше.

Проросійські активісти забарикадувалися всередині, стягнувши у фоє меблі, дерев’яні піддони та інші легкозаймисті матеріали. З даху та вікон будівлі вони активно жбурляли у проукраїнських мітингувальників каміння та «коктейлі Молотова». Але ця тактика стала для них фатальною. Від необережного поводження бойовиків із запалювальними сумішами всередині будівлі та взаємного закидання коктейлями, їхня барикада у фоє спалахнула. Вогонь, підсилений ефектом тяги на центральних сходах, миттєво охопив поверхи, перетворивши будівлю на смертельну пастку.

У цей критичний момент відбулося те, що назавжди руйнує російські наративи про «жорстоких українських нацистів». Ті самі проукраїнські активісти, в яких ще хвилину тому стріляли і кидали вибухівку з даху, кинулися рятувати своїх супротивників.

Одесити почали голіруч розбирати конструкції сцени, що стояла на Куликовому полі. Вони тягнули важкі металеві риштування та дошки до стін палаючої будівлі. Використовуючи ці імпровізовані драбини та мотузки, ризикуючи задихнутися чи зірватися вниз, українські патріоти витягли з вогню і врятували десятки проросійських активістів.

Володимир Калюжний, колишній військовослужбовець, який прибув того дня до Одеси, щоб допомогти місцевим, згадує атмосферу на площі: «На Куликовому полі був, скажімо так, постійний нарив. Важка, досить страшна, емоційно перенасичена перемога… Коли ми зайшли на Куликове поле, відчувалася згуртованість. Люди дякували, що ми приїхали. Було багато відважних».

2 травня 2014 року – це день, коли звичайні люди власноруч зупинили гібридну агресію. Вони не чекали наказів згори, а діяли так, як підказувало їм сумління. Місто заплатило високу ціну, але змогло захистити себе від сценарію створення «Одеської народної республіки».

Підсумовуючи значення тих подій, Сергій Стерненко влучно зазначає: «Пишаюся, що був учасником тих подій, разом ми відбили місто і не дали російській наволочі захопити Одесу. І для росіян, з символічного погляду, було дуже важливо вбити мене або іншого відомого учасника тих подій».

Того дня Одеса раз і назавжди довела всьому світу: вона ніколи не була «рускім городом». Це вільне, українське місто, яке вміє і готове битися за свою свободу, зберігаючи при цьому людяність навіть у найстрашніші моменти протистояння.