Звикаємо до війни? Схоже, для частини нас вона перетворилася на такий собі фоновий шум – щось на кшталт прогнозу погоди чи реклами між серіалами. Виють сирени, летять ракети і дрони, гинуть люди, завалюються будівлі, палають цілі квартали, а хтось у цей час обирає новий заклад для бранчу та обурюється, що кур’єр запізнився на десять хвилин.

Зізнаймося: нашу здатність виживати все частіше інфікує байдужість. Ця підступна хвороба не залишає синців, не фіксується в медичних картках і не потрапляє у статистику. Але методично  роз’їдає суспільство зсередини.

Багато нас із захватом ставить вподобайки під фотографіями військових в інстаграмі, але відвертає погляд, коли мова заходить про мобілізацію. Герой має існувати десь далеко, бажано на екрані телефона. А син, чоловік чи брат – вони ж «украй потрібні для тилу»! Дивна логіка: армія життєво необхідна всім, але служити в ній повинні близькі і далекі сусіди, земляки, «співвітчизники».

Особливо вражає новий «культ жертви» навколо ухилянтів. Людина роками уникає виконувати свій громадянський обов’язок, а суспільство готове малювати з неї мученика. Складається враження, що головною трагедією війни для декого стала не загибель військових і цивільних, а ризик отримати повістку.

А як вам наша «фабрика знецінення». Родина військового живе в постійній тривозі? «То ж не ти на фронті». Дружина роками сама виховує дітей? «Чого скаржитися?» Ветеран повернувся додому з пораненням? «Добре, що хоч живий». Наче чужий біль автоматично перестає бути болем, якщо він не твій.

Найзручніше в цій ситуації вдавати, що війна — це справа професіоналів. Ніби армія існує окремо від країни, а теперішні вояки колись народилися у бронежилетах і з автоматами в руках. Ні, сьогоднішні оборонці вчора були водіями, програмістами, вчителями, будівельниками. Вони просто взяли на себе відповідальність. За себе і за інших. Як це не боляче, навіть за тих, хто полохливо переховується.

Байдужість завжди маскується під здоровий глузд. Це вона: «Я нічого не зміню». Це вона: «Хтось інший розбереться». Це вона: «Головне — жити своє життя». Тому вона така небезпечна, бо зазвичай не кричить, а мовчить. І поки вона ціпеніє, хтось інший воює, хтось офірує життя, платить високу і непомірну ціну за право країни існувати.

Війна не закінчиться від того, що ми перестанемо про неї говорити. Вона не зникне, якщо сховати її за яскравими сторіз і святковими фотографіями. Реальність не припиняє існувати лише тому, що комусь стало незручно на неї дивитися.

І якщо колись історики запитають, чому ця війна затягнулася, відповідь може виявитися дуже простою: тому що одні боролися, а інші звикали.