Цей тиждень в українському інформаційному полі виявився напрочуд символічним. Поки в темряві ближніх Антонієвих печер Києво-Печерської Лаври біля мощів святого Іллі замість нав’язаного імперією «Муромця» з’явилася нова табличка – «Муровець», на далеких північних теренах відбувалися події іншого ґатунку. На пітерському економічному «недофорумі» пролунав і задимів «палкий привіт з Києва», а слідом за цим Президент України Володимир Зеленський оприлюднив відкрите звернення до владіміра путіна із закликом завершити війну перемовинами «у форматі між нами й вами».

Кожна з цих подій – не випадковість. Це ланки одного ланцюга: повернення суб’єктності стольного Києва.

Заміна однієї літери в імені богатиря Іллі – це не звичайна друкарська правка. Це тихий і влучний удар по наріжному каменю російського міфу. Пам’ятаєте слова кіногероя: «Буду бити сильно, але акуратно»? Роками імперія будувала свою велич на крадених назвах. Історична топоніміка наочно фіксує: у XII–XIII століттях вихідці з Київщини, Чернігівщини, Переяславщини освоювали суворі землі угро-фінських племен – мері, муроми, вепсів. І маркували чужий простір, щоб психологічно адаптуватися, немов переносили карту рідної Русі на чужі болота.

Так на мапі майбутньої московщини з’явилися наші «двійники». Річка Либідь у Рязані – це відчайдушна спроба поселенця назвати тамтешню річку іменем тієї, що текла вдома. Почайна та Рпень (Ірпінь) під Владимиром – це теж намагання відтворити київський ландшафт. Переяславль-Заліський – це буквально «місто за лісами», збудоване нашими людьми на чужині. А Галич Мерський? Це ж ідеальний маркер: місто, закладене русинами на землях племені меря. Оце «Мерський» – це підпис нашого предка, який чітко вказував: я тут, але навколо – інша земля.

Сьогодні ці назви стали для москви пасткою. Бо ж неспростовно доводять: метрополія була тут, у Києві, а не там, на болотах. І те, як нинішній кремлівський карлик марно намагається «зшити» імперію на кістках, мимоволі накликає паралель: він і є той самий «мерський князьок». Узурпатор, який не має жодного стосунку до славетних руських коренів, а лише паразитує на краденому – такий собі «копіпаст» нашої історії.

Тому лист Зеленського – це не заклик до діалогу з рівним. Це «чорна мітка» для параноїдального пацюка, який загнав себе в кут. Зрозуміло, що для цього нікчемного правителя будь-який формат перемовин – це смерть, адже його влада тримається лише на брехні про «єдність». Він не піде на мир, бо він – заручник власного історичного фальсифікату.

Але це звернення має іншого адресата – кремлівських бояр, верхівки, яка керується інстинктом самозбереження. Київ більше не просить. Київ пропонує умови: нейтральний майданчик, моніторинг третіх сторін, обмін полоненими, повернення дітей. Це жорстка, холодна пропозиція. Це ще не ультиматум, але вже чіткий сигнал: Київ впевнено веде розмову з позиції сили, остаточно розвінчуючи міф про «старшого брата».

Іллі Муровцю повернули його ім’я, а відтак – і батьківщину. Це відновлення справедливості: час декорацій для чергового московського фарсу вичерпався. «Мерський» Вова може ховатися за тисячу кілометрів, сподіваючись, що хтось досі вірить у його казки про «Кієв за трі дня». Але реальність проста: розмову тепер веде Київ, і жоден «недофорум» цього вже не змінить.