Ця залізна господиня руйнування приходить без стуку й не питає чи можна. Її назвисько стало книжним символом світових катастроф, а у нашому сьогоденні перетворилося на жаргонні відповідники: «нуль», «плюс», «прильоти», «двохсоті»… І на мамине: «у нас знову гучно, але не хвилюйся…». Вона поруч, тінню на наших підвіконнях. Виє, стрясає світ вибухами, гидить руїнами, множить могили і все ж не має сил відібрати в нас головного – життєвої упертості, прадавньої козацької нескореності.

Наша непоступливість духу має протяжне коріння. Згадаймо козацький герць – поєдинок, який влаштовували перед початком битви прямо на очах у ворога. Найвідчайдушніші лицарі безстрашно підходили до противника на відстань пострілу, щоб кепкувати, шпетити «анахтемські душі» лайкою та жестами. Герць був повноцінною психологічною атакою: сіяв паніку, змушував ворожу кінноту ламати стрій і діяти необачно.

Вночі 24 травня нинішнього року наш національний герць став глобальним. На фоні вічних пірамід єгипетської Гізи український боксер Олександр Усик виборов свою 25-ту професійну перемогу та втримав звання чемпіона світу. Це був козацький присуд нашому вічному ворогу, коли над містами України сичала люта смерть, коли небо над Олександровою дружиною, донею і над усіма нами краяли розпечені залізні жала рашистських ракет. Ми тоді, попри виття тривожних сирен, радісно скандували на честь його перемоги. Щоб кремлівська наволоч почула наше одвічне: «Не вмерла козацькая мати!». І щоб од цього била путінське кодло невблаганна пропасниця.

Ми щодня ведемо свій герць: коли жартуємо про блекаути, влаштовуємо затишний «чайок на кухні» під звуки сирен або будуємо плани «після перемоги», ніби вона – не гіпербола далекого майбутнього, а реальна станція, наступна після «зараз». Робимо те саме, що й козаки: знецінюємо страх, який нам намагаються нав’язати.

У старі часи війну називали «лютим лихоліттям», «бранню» чи «сі́чею», і в цих словах бриніли гнів, страх, відчай і доблесть. Тепер наша жива мова формує нові поняття, аби вмістити те, що не вкладається в старі рамки. З’являються неологізми: «тривожність-нонстоп», «людостійкість», «кімити», «затридні». Та навіть ці саркастичні слова безсилі перед реальністю: війна, окрім п’яти жалюгідних літер, – насправді чорна діра подій, яка глитає імена, ресурси, дати.

Війна постійно намагається стати центром нашого буття. Та істина завжди сильніша за примус. Колись Галілео Галілей за визнання «єретичного вчення» Коперника про рух Землі навколо Сонця був змушений стати на коліна й привселюдно зректися свого переконання. Легенда твердить, що після офіційного зречення він тупнув ногою і вигукнув: «І все-таки вона крутиться!».

Пори шалений гул гармат і «градів», життя затято прокладає свою стежку. Воно повертається, як річка після паводку. У своє русло. Ми можемо бути скуті обставинами, притиснуті до землі обстрілами, але наш світ продовжує обертатися навколо віри, надії, любові.

Попри те що війна намагається крутити наші орбіти, ми не дозволяємо їй стати сонцем, а будуємо незламнолюдськість, перемоготворчість. Ці милозвучні новотвори народжує наш досвід, наш біль, наша волелюбність.  І наша злютованість, яка «не вмерла і не вмре».