У Німеччині стартував щорічний «EUFactcheck Lab» – міжнародна програма обʼєднує фахівців з Європи довкола проблем медіаграмотності та боротьби з дезінформацією. І за підтримки короткострокової мобільності Erasmus+ щороку організовує інтенсивний тиждень перевірки фактів.
Цього року центральною темою стала свобода слова.

Коли довідалися про можливість узяти участь у цій програмі, погодилися не вагаючись. Це ж бо реальна нагода професійно зростати, практикувати англійську у колі європейських колег і можливість працювати з темами, що мають відчутний вплив на громадськість.

Тиждень шукання правди

Травневі вихідні, закордонний паспорт у кишені, брязкіт коліщат валіз і мерехтіння помаранчевих літер на пероні Вільгельмсгафен.

Понеділок розпочався із залюдненої студентами просторої зали університету Яде. Передчуття навчального тижня, зовсім не схожого на звичні лекції, змішується з десятками голосів, серед яких легко вловити українську, фінську, німецьку, французьку, іспанську, грузинську та, звісно ж, англійську.

Перший день програми розпочали виступами спікери. Серед них Ділан Картер – досвідчений журналіст і провідний експерт у розслідувальній журналістиці. З 2023 року він працює над проєктами, що стосуються російської військової промисловості, впливу країни-агресора та санкцій проти неї. Його розслідування допомогли змінити політику європейських держав, посилили тиск на компанії, які фінансують війну росії проти України. Ділан став одним із тренерів під час студентських занять із фактчекінгу. Розповів, що іще до повномасштабного вторгнення кілька років жив в Україні та співпрацював із Київською школою економіки.

Наше спілкування зі спікерами поступово переросло у відверту дискусію про вразливість сучасних медіа до цензури, фейків, фінансового тиску, впливу штучного інтелекту. Професорка Андреа Чепек застерегла, що «Індекс свободи преси» не варто сприймати як абсолютний показник. Що рейтинг не бере до уваги культурні, економічні та історичні особливості різних держав. «По суті це піар-інструмент, –  резюмувала вона, –  але те, що приховано за ним, усе одно цікаво».

Після цих виступів студенти взялися за головне завдання лабораторії — роботу, що тривала весь тиждень і не зупинилася навіть опісля. Молоді журналісти годинами звіряли цифри, шукали джерела й буквально розбирали гучні заяви на частини. Команди мали підтвердити або спростувати одне з тверджень, які активно поширювали політики чи медіа.

Українську делегацію розділили на чотири міжнаціональних групи. Перше твердження, яке нам належало перевірити, приголомшило статистикою: 85% злочинів проти журналістів у світі так і залишаються безкарними. Друга ж теза вражала порівнянням. У ній стверджувалося, що у секторі Гази загинуло більше медійників, ніж у багатьох війнах, включно з обома світовими. Нині робота з перевірки цих фактів кипить, тому детальніше про результати наших досліджень зможете дізнатися на офіційному сайті програми 4 червня.

Іспанський студент зізнався, що фактчекінг став для його команди справжнім випробуванням через обмежений доступ до інформації. Водночас саме співпраця з журналістами допомогла їм довести, що поширене твердження було переважно хибним. Попри складність роботи, учасник говорив про лабораторію з помітним захопленням: «Думаю, найціннішою частиною цього проєкту стала можливість відкривати нові способи мислення й шукати відповіді на запитання».

Без кордонів

Професорка Київського столичного університету імені Бориса Грінченка Світлана Безчотнікова розповіла європейським студентам про медіасистему України. Пояснила, як культурні та історичні чинники впливали на розвиток української журналістики, відзначила зміни під час повномасштабної війни й виклики, що постають перед фахівцями. Її виступ став приводом для роздумів у студентів з інших країн, адже різниця між медіаландшафтами виявилася не лише географічною.

А німецькі колеги поділилися досвідом створення однієї з найрозвиненіших медіасистем світу. У Німеччині функціонують дев’ять регіональних мовників, об’єднаних в асоціацію ARD. Вони створюють контент для своїх регіонів і водночас мають змогу представляти власний голос на національному рівні. У такий спосіб німецька медіасистема намагається забезпечити різноманітність інформації та убезпечити себе від монополізації – уникнути домінування глобальних приватних медіа над локальними.

Наша уявна подорож міжнародними редакціями тривала. Наступною зупинкою стала Грузія. Через те, що професорка з їхнього університету не змогла приїхати на програму до Німеччини, про особливості грузинської медіасистеми розповідали самі студентки. І, попри чимале хвилювання, гідно представили свою країну. Звісно, не оминули і сумих аспектів роботи на батьківщині. Грузія страждає від тієї ж ракової пухлини, що й Україна колись: проросійський держапарат суттєво обкраює свободу слова. Навіть тут, у Німеччині одна з грузинських колег попросила приховати своє ім’я під псевдонімом у публікації, адже одне з джерел, якими користувалася команда, вважається «небажаним» у рф.

Магія новин

Нас запросив регіональний мовник Бремена – «Radio Bremen». За скляними стінами студії – десятки софітів, камери плавно рухаються спеціальними рейками, а пульти всіяні мерехтливими кнопками. Радіостудії оснащені всім необхідним, конференц-зали, де щодня народжуються новини для багатомільйонної аудиторії. Серед світла прожекторів і тихого гулу техніки живе магія медіа.

Місцеві журналісти протистоять тим самим викликам, що й великі міжнародні медіа. Редактор «Radio Bremen» Франк Шульте розповів про те, що штучний інтелект і допомагає, і загрожує журналістиці. Завдячуючи йому можна швидко знаходити та впорядковувати інформацію, проте його повідомлення часто грішать помилками і неточностями. А ще ШІ множить дезінформацію, яку все складніше відрізнити від правди.

Як приклад журналіст навів історію з вірусним відео чоловіка, котрий нібито їздив Бременом у спортивному автомобілі разом із левеням. У соцмережах активно поширювали не лише саме відео, а й фотографію чоловіка з твариною біля машини. За словами редактора, команді: відео справжнє, а світлину згенеровано.

* * *

Тиждень промайнув стрімко, подарувавши розкіш нових знайомств, палких дискусій і залишивши присмак салатів з університетської їдальні. Але ми ще не прощалися з колегами. Нас іще чекали кілька тижнів командної роботи, хай і за сотні кілометрів одне від одного.

Вільгельмсгафен здавався надто маленьким, аби вмістити стільки емоцій і спогадів. Їх довелося спакувати у валізи, щоб привезти додому.