Що ви бачите навкруги? Засмічене місто чи пухнасте кошеня? Кажуть, люди бачать те, що хочуть очі.

Вагон метро. З-поміж непримітних облич пара: вона – вродлива  шатенка, він  високий і статний. Зорить на неї спрагло, щось розповідає, не криючи захопленої усмішки. А вона? Вона дивиться і не бачить, слухає і не чує. Силує симпатію чи робить вигляд зацікавленості.

День видався багатим. Час миготів, як ліхтарі в тунелі, проте я не просила його стишитися. І знову метро, вагон, тіснява, книжка у руках. Але цього разу все навпаки: бринів дитячий сміх і сніп радості осявав усе й усіх. Світлочубе дитя повторювало рухи за мамою, поруч цвів усміхом тато. Ці троє, родина, – немов свіжий букет щастя. Який не опишеш словами – його доконче треба бачити.

Дивилася-дивувалася. Чому мама нічого не каже малюкові, чому лише неймовірне променисте тепло в очах. Аж ось хлопченя знічев’я спохмурніло,  заплакало. І мама з татом заходилися йому щось пояснювати. Чи розказувати. Пальці рук притьмом складалися в літери, нечутно говорили вуста. Хлопчик стежив за цими рухами, дощова хмарка миттю зринула з його оченят і вони знов засяяли вмитими сонечками. Те проміння стрибало зайчиками по вагону, розквітало на затурбованих лицях, бриніло на моїй некликаній сльозі. Співала і духмяно квітнула любов, срібноголоса, чиста, справжня, як природа. І щастя,таке безкрає, що за все життя не переплисти.