У рідному місті порожніють вулиці. Здається, воно сумує, тужить. Життя зачаїлося в очікуванні холоднечі…

Йду лісом, а попереду він, Листопад. Дує вітром, насіває дрібного дощу. Кружеляють в останньому прощальному вальсі жовті, червоні та помаранчеві листочки. І шелестять між собою. Може, шепочуться про те, як їм гарно жилося влітку, як зігрівало їх ласкою сонечко, а теплий дощик умивав цілющою водою. Чи, може, про те, як легіт вигойдував їх на налитих живими соками гілочках. А нині його навісний родич закручує в останньому шаленому танці.

– До наступної весни!.. – наспівував один листок іншому, залишаючи гілку клена і кружеляючи вниз, межи сонячних променів. А осика все ще величається золотими дукачами, дарунком осені.

– Листопаде, і це твої розваги? Навіщо переводиш красу, зриваєш пишні шати з дерев?

А він мені шерехом листя:

– Заради живого. Друзі-дерева повинні спочити, як слід виспатися до весни Під покровом зими народиться нове. Смарагдом юних листочків, самоцвітами перших квіток поверне людям радість онови. Одна краса змінює іншу: Життя вічне!