Удруге вже тікаю від війни,
Удруге дім самотнім залишаю.
Знов вибухи – ворожі літаки
Весняне небо люто розривають.

Укотре бачу я в очах батьків
Палючий розпач, страху холодину.
Усе важливе із минулих днів.
Постало тінню за одну хвилину.

Не треба вже нічого, лиш одна
Настійна думка нас не полишає:
«Чи встоїть до світання ця стіна,
Яка усю родину прихищає?».

І знову вибух,.. забриніло скло,..
Вціліли нині вікна,.. чи ж надовго?
Ятріє душу небосхилу тло,
Яке у темряві ховає щось потворне.

Безпеки не існує вже для тебе,
Бо кожен звук проймає, як мороз,
А кожна хмара на уламку неба 
Насуплюється тінями загроз.

Новинну стрічку розбиває громом.
Земля страждає, завмирає мить.
Десь люди залишилися без дому,
А хтось уже в обіймах смерті спить.

Такі картини в пам’яті навічно.
А вибачення ваші – білий шум.
Страх відійшов, тепер зроста велично
Ненависті, єднання вічний гул.

Прийшли з війною ви, «засланці миру».
Прийшли порятувати нас від сну?
То що вас, орки, квітами зустріли?
Вогнем пекельним мостять вам труну!

І з жахом ви втікаєте? Втікайте!
А наші, як би тяжко не було,
Здобудуть Перемогу! Так і знайте:
Козацьку волю не поборе зло!

Народ наш захищають справжні сили,
Ті янголи, яким не треба крил.
Над ними сяють німби. Грає в жилах
Гаряча кров сталевих наших тіл.

Ні! Ми не схожі на отару вашу,
І точно ми ніякі не «брати»!
Огидний карлик поховає Рашу,
Бо ж духу вівцям точно не знайти.

Ми встанемо з руїни, наша пісня,
На крилах волі світом полетить
І понесе планеті Боже звістя,
Що Україна буде вічно жить!