Є вистави, після яких просто аплодуєш. А є такі, після яких вражено німуєш. «КОПАЙ» – саме з тих постановок: змушують не говорити, а вражено відчувати. Це дійство – як зустріч із собою. І, можливо, саме тому воно так сильно резонує.

На сцені київського ТОТЕАТРу – поезія Марини Пономаренко, переплетена з музикою, пластикою, поглядами й тишею. Усе настільки щиро, що зникає відстань між актором і глядачем. Бо зал вже не спостерігач, а учасник: «копає» разом з артистами. У пам’яті. У страху. У любові.

А поезія дихає. Кожен рядок живе власним ритмом – і то наче тиша перед бурею. Чи як ковток повітря після неї. Слова творяться навіть тілом, його пластикою, стають красномовними рухами, дотиками, поглядами…

«Ми копаємо не землю – ми копаємо себе. Бо тільки так можна дістатися до правди». Ця сценічна фраза примушує зал ціпеніти: тиша стає глибшою за звук. «КОПАЙ» – це про сміливість зустрітися з власною глибиною. Тут емоції не відтворюють – їх проживають на очах у глядача.

Музика мовить серцем

Звуки гітари та скрипки заполонюють простір, створюють атмосферу ніжної тривоги. Гітара – як голос землі, глибокий, вібруючий. Скрипка – як нерв, що відгукується на кожен дотик. Діалог, у якому музика стає продовженням людського голосу. Це саундтрек не до дії, а до внутрішнього стану. До того моменту, коли всередині щось клацає і починаєш розуміти: навіть у темряві є ритм, а у мовчанці – музика.

У дзеркалі сцени

Пластика акторів у «КОПАЙ» – це мова без слів. Їхні рухи точні, але не механічні; вони народжуються тут і зараз, немов між глядачем і сценою виникає спільне дихання. Це театр, який не пояснює, а відчуває. Театр, що говорить тією ж мовою, якою говорить душа.

Візуально все просто: мінімум декорацій, максимум сенсу. Кожна деталь на сцені працює: навіть тінь, навіть погляд, навіть пауза.

*   *   *

Виходжу з театру, на вулиці пахне дощем. Тисячолітня Софія Мудра золотиться у вечірньому світлі, і здається, що саме вона відповідає на те головне питання, яке поставила вистава: «Як побачити світло?». Мабуть, його не треба шукати – воно вже є. Всередині людського.