Середина грудня високосного 2024 року. Важкого, примхливого, в дечому – несподіваного. По всьому світові зачинає лунати (що ближче до Різдва – то гучніше) наш український «Щедрик» з його мирною «ластівочкою». А на батьківщині легендарної святкової щедрівки досі вовками виють сирени, сповіщаючи про нові прильоти смертоносних «птахів» з росії. Війна триває. Кремлівський упир, схоже, не збирається її припиняти ні з огляду на погоду, ні з огляду на величезні втрати своєї сліпо-німої орди. 

Кожну четверту суботу листопада, тільки-но день схиляється до вечора, українці запалюють свічки пам’яті жертв Голодомору. Традиція, яку ініціював Джеймс Мейс, американський дослідник Великого Голоду в Україні, організованого більшовицькою владою радянської імперії, за майже три десятиліття стала для нас не просто суспільним ритуалом, а загальнонаціональною клятвою. Клятвою пам’ятати і нагадувати світу про те, на що здатна безнадійно хвора імперством росія. Що ворог цивілізованих міжнародних відносин залишається незмінним і нині шокує демократичний світ жорстокими злочинами проти людяності.

Яких і де саме розділових знаків бракує у цьому заголовку? Два з половиною роки пильного «відеоспостереження» за життям, висловлюваннями європейців, коли вони в себе вдома та в публічному просторі (а, зазвичай, це діаметрально протилежні слова), дозволяють мені гучно грюкнути дерев’яним молоточком та винести такий безапеляційний вирок: Європейці не вміють НЕ розмовляти з українцями про війну.

У День захисників і захисниць України в Київському столичному університеті імені Бориса Грінченка урочисто відкрили оновлену Стіну пам’яті – на честь студентів, випускників і викладачів вишу, які віддали життя, боронячи Батьківщину від рашистської наволочі. 

Про духовну незалежність активно заговорили зовсім недавно, хоча в лабетах московської церкви Україна перебувала століттями. І нарешті 20 серпня 2024 року Верховною Радою України ухвалено закон, покликаний припинити діяльність релігійних організацій, що мають керівний центр в росії. Досі український політикум сторонився «церковного питання», вважаючи його таким, що розколює суспільство.

Психологи радять кожній людині жити в гармонії із собою. Ця порада однозначно стосується й суспільства.

Скрипучий сніг під ногами. За інерцією додолу трусить пінопластом упереміш із гіркотою надії. Чомусь смердить гумою та порохом без жодної ознаки свіжості. Його пронизує тонкий холод, на вулиці вирують останні прояви зими. Чи, може, його тремтіння рефлекторне, набуте позаминулого лютого? Хто знає. Але ж колотиться. Патово грається в мовчанку з природним явищем. Мовчить, а в’їдливі спогади обпікають душу так, як вогонь палить епідерму. Руки в нього пошарпані, тіло обм’якле, у небесних очах каламутиться страх. Крізь пелену пекельної тиші його голос подумки спазматично нашіптує: «Весна вже близько»…

Я не схвалюю те, що ви говорите, але я до смерті захищатиму ваше право говорити це.
Евелін Беатріс ГОЛЛ (С. Г. Таллентир) «Друзі Вольтера»

Третього травня світ відзначив день свободи преси, ініційований 1992 року представниками незалежної преси країн Африки, а пізніше ухвалений ООН на міжнародному рівні. Відтоді минуло понад тридцять років, та чи можуть сучасні медійники похвалитися такою бажаною самостійністю?

Ірпінь. Тут 33 дні поспіль вирувало пекло. Окупанти висікли з тіл душі 39 тероборонівців, 58 бійців ЗСУ, 322 цивільних. Від рашистів місто звільнили 28 березня 2022 року.

Щасливий, що Україна таки не Росія у сенсі демократичних свобод, але по щирості не тішуся, коли у вітчизняних соцмережах та деяких медіа натрапляю на гучні сумніви у легітимності нашої нинішньої влади. Аж надто вони суголосні з тим, що ллється з росіянських пропагандистських помийниць.

Цьогорічні зимові християнські свята відзначили з гірким усміхом на вустах, а подекуди – з палючими сльозами, якими оплакуємо втрати, гамуємо страждання… Бо для «скрєпно-православних братьєв» московитих свята Господні не є причиною зупинити війну, не запускати ракети, дрони, керовані бомби, які вбивають невинних мирних людей… Отак і святкували: врочистий церковних дзвін переплітався з гучними вибухами московських різдвяних «подарунків».

БОРИСОВІ ГРІНЧЕНКУ – 160

Історичні особистості непідвладні часові. Міняються покоління, традиції, але така людина ніби відроджується у прийдешньому, в історичних реаліях, про які мріяла, які наближала своєю працею. І продовжує жити у пам’яті вдячних поколінь. Таким для українців є Борис Грінченко.

Десять років тому, 30 листопада, світ сколихнуло жахливе побиття студентів, які вийшли на центральний майдан Києва вільно сказати своє ТАК євроінтеграції України.
Таким був початок однієї з найгероїчніших і найкривавіших сторінок незалежної Української держави. Диктаторські закони Януковича призвели до масових протестів по всій Україні, до сутичок мітингувальників із озброєними силовиками; остання крапля терпіння українців луснула.

Початок листопада означено появою статті Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного в авторитетному журналі «Economist». Стаття набула неабиякого резонансу в українському суспільстві, хоча спрямована, здебільшого, на активізацію допомоги від наших союзників. Автор чітко визначив нинішній період у російсько-українській війні як період позиційного протистояння, що набуває затяжного характеру.

На початку жовтня Верховна Рада України в першому читанні проголосувала за заборону релігійних організацій, пов’язаних із росією. Проєкт закону довгоочікуваний, хоча з підготовлених його варіантів цей найменш радикальний, або простіше сказати – яловий. Його ініціювала Рада національної безпеки та оборони, проаналізувавши безліч фактів антидержавних дій попів московської церкви, які досі легально діють в Україні.

Історичні періоди, які випадали на межі століть, зазвичай приносили великі зміни. Для нас вони стали знаменними, доленосними: розмах національного відродження, відновлення української державності, розбудова незалежної демократичної держави… Такі зрушення потребують концентрації зусиль кожного члена суспільства, взаєморозуміння, узгодження, спрямування цих зусиль в одне русло. А ще впевненості, віри у свої сили і свою правоту. На жаль, у нас із цим далеко не все гаразд. Будь-який задум, що є очевидним поступальним кроком, відразу ж наштовхується на наш-таки скептицизм: «Та нічого з цього не вийде, з нашим народом цього не зробиш…». – «А чого це з нашим народом не вийде?». – «Бо ми такі… А хіба ні?».

Володимир Зеленський публічно ініціював прирівняти корупцію до державної зради. Принаймні на час війни. Втім щиро зізнався, що не відає, чи підтримає цю ініціативу нинішня Верховна Рада.

День Незалежності. Тридцять друга річниця. У пам’яті зринають відеокартинки минулорічних святкувань. За різних українських урядів та президентів, які керували Україною після 1991-го… Щоразу сценаристи цього найголовнішого масштабного дійства намагалися додати креативу. На київський майдан Незалежності запрошували багато іноземних гостей, серед найпочесніших – керівництво «братньої росії». Зараз про це важко говорити, але були свята, коли з трибуни (за Януковича) «тубільців» вітали путін з мєдвєдєвим. А неподалік відблискував золотою кадебістською кокардою кіріл-гундяєв…

За понад 300 років насильницького окупаційного «братання» українська та російська спільноти справді переплелися на побутово-житейському рівні. Імперська чорна діра століттями втягувала таланти з України. Там, у «центрі» їм надавалося значно більше можливостей для реалізації. Це правда. Єдина вимога – розчинитися, перестати продукувати українське, примножувати російське… Наші знакомиті вчені, інтелектуали, наставники московських царевичів, громадські діячі, військові, дипломати, митці примножували славу «расєї», ностальгуючи лиш вряди-годи за своїм, рідним.

Новітня російсько-українська війна загострила й пришвидшила процеси очищення від усього, століттями нав’язуваного Україні імперською «тюрмою народів». Зокрема, географічних та топонімічних назв. Усе логічно й правильно. Але скільки вже начулися і набачилися випадків, коли людей до комісій із перейменування міст, сіл, площ, бульварів, вулиць і провулків, підбирають за будь-яким принципом – партійним, політичним, чиновницьким – але тільки не за професійним. А фахівцями для цієї значущої і делікатної місії, звісно, є історики та краєзнавці. Саме вони мали б верховодити і заправляти у цих комісіях – заради істини, яка, як відомо, найдорожча.

6 червня 2023 року росія здійснила черговий терористичний акт екоциду – підірвала греблю Каховської ГЕС. Це сталося близько 2:50 ночі. У цей час російська вояччина масово обстрілювала територію України.

У День журналіста наші медіа та соцмережі, зазвичай, люблять розпалювати дискусії про те, якими мають бути справжня журналістика і справжні журналісти. Згадують параметри журналістської етики, кодекс журналістської честі, наводять приклади, порівняння.

Кілька поколінь радянських глядачів виховувалося на документальному фільмі режисера Михаіла Ромма «Обыкновенний фашизм», який вийшов на екрани в 1965 році. Стрічка розповідає про ідеологію фашизму, зародження цього явища в Італії, подальшому поширенні в Іспанії й інших країнах Європи. Головний же акцент зроблено на злочинах нацистської Німеччини в роки Другої світової війни.
І хто знав, що через понад 50 років на території російської федерації визріє різновид сучасного фашизму.

Наші національні словесні змагання з того, хто більший українолюб, стали звичними для медіа. Багато хто із самоназваних патріотів цілить стрілами іронії у тих донедавна російськомовних українців, які, мовляв, лише після 24 лютого минулого року «перевзулися» і нині намагаються спілкуватися українською.

Толерантна українська влада разом із толерантним суспільством гадали, що релігійна ситуація в Україні з двома співзвучними за назвою церквами (Православна церква України та Українська православна церква) якось вирішиться сама собою. Не забуваймо, ще зовсім недавно українські державні службовці найвищих рангів охоче молилися в українських храмах московського патріархату, демонстративно показуючи свою прихильність саме до цієї церкви.

Сонячний морозяний ранок, я, радісний, крокую рідним містом, своїми «місцями сили». Нотую щось у планшет…
ДЗИНЬ! – повідомлення від телеграм–каналу, де зазвичай сповіщають про ракетну небезпеку: «УВАГА! Ще один піксель ходить з планшетом по Микільсько-Ботанічній, схоже, йде роздавати повістки, будьте обачними!». Дивуюся, бо розумію, що цей піксель – я! Дожився: власний народ жахається мене, ще й у рідному місті, тільки через те, що я у формі.

Корупцію в нашій державі ніхто не відміняв. На превеликий жаль. Навіть за теперішнього воєнного лихоліття. Цей спрут на певний час зачаївся, та й увага суспільства перемістилася туди, де нині наше земне пекло. І тільки на початку 2023 року один за одним почали вигулькнули факти, м’яко кажучи, некоректної поведінки деяких високопосадовців – від елементарного жлобства, до підозр в корупційних схемах. І пішла ціла лавина відставок. Таке враження, що хтось збирав цих «хлопців» докупи, аби в певний час «випустити з рукава».

У своєму розвиткові людство здобуло низку загальноприйнятних цінностей, які стали еталонними. Попри розмаїття історичних і культурних традицій, попри різновекторність шляху, все ж у більшості країн, які досягли успіху і процвітання, цінності схожі. Базуються на постулатах про добро і зло, світло й темряву, правду й брехню, любов і ненависть…

Важко перелаштуватися й відмовитися від усталеної традиції відзначати свято Різдва Христового за юліанським календарем 7 січня. Досі, навіть у патріотично налаштованих ЗМІ, «окремі» медійники бездумно переспівують наративи московських попів, називають святкову дату Різдва 7 січня «православним», натомість 25 грудня – «католицьким».

Минає рік 2022-й, воєнний. Рік горя, страшенних втрат і розчарувань, водночас віри і сподівань, героїзму і перемог. І ще це рік гордості. За наш народ, військо, кожного, хто об’єднався в дужу потугу, аби громити московських зайд, рятувати дітей, котиків, зрештою – думати про наше мирне майбутнє. Без росії, в «сім’ї вольній новій», європейській.

За час новітньої російсько-української війни українці навчилися цінувати світло. В найширшому розумінні цього слова: від світла у своїх оселях – до світла у людських душах. Про світло людських душ особливо хочеться говорити напередодні Різдва, адже це і є свято Народження Світла! При світлі легше жити чесним, добрим людям, кому немає чого боятися, кому немає від чого ховатися. Саме таких людей в Україні стає більше.

У заключну суботу листопада Україна й світ вшановують пам’ять жертв Голодомору 1932-33 років. Цій планетарній трагедії, цьому акту геноциду українського народу виповнилося 90 літ. Сумні роковини посилюють новітні жахіттями російсько-української війни. Нащадки тих, хто виморював тоді мільйонами українців, нині знову згадали геноцидні практики. І знову застосовують їх проти українців, варварськи бомбардуючи цивільну інфраструктуру нашої держави.

«Украінського язика нє било, нєт і бить нє может! Кто етого нє понімаєт – враг Россіі!». Це вирок горезвісного «валуєвського циркуляра», одного з багатьох імперських документів, які виправдовували московський лінгвоцид українства.

Побутує думка, що тільки маніпуляції та жорстокість можуть допомогти досягти успіху. Та чи справді до вершини доходять лише «погані хлопці»? За останні 15 років науковці зосередились на дослідженнях «темних» рис особистості – нарцисизму, психопатії та макіавеллізму. Як з’ясувалося, ці риси характеру більше притаманні чоловікам, аніж жінкам.

Людям, які зростали при Радянському Союзі, добре відоме сусідство цих протилежних слів, які хтось узяв для назви популярної телепередачі. Вона була пізнавальною, її любили дивитися ерудити та всезнайки, які хотіли знати ще більше.

Бувають такі місцини, регіони, опиняючись в яких, в голові одразу виринає мелодія. Такі собі «асоціативними місцями», аналогія з літературними «асоціативними кущами». Наприклад, оглядаючи зі Щекавиці чи Лисої гори картато-контрастний Київ, старі одно- або двоповерхові будинки його Подолу чи «позняківський» ЖК «Корона», вам напевне ж пригадається: «Грає море зелене, тихий день догора»… А опинившись на кручах славнозвісного Дунаю, думками вальсуватимете в ритмі «Ander schönen blauen Donau» Штрауса-молодшого.

Українське суспільство налаштоване на Перемогу. Це підтверджує не одне опитування, проведене вітчизняними і зарубіжними соціологами.
На чому ж базується це тверде переконання? Звісно, на моральній категорії про добро, яке неминуче перемагає зло. Але цього замало, мають бути реальніші аргументи. Так, ми віримо у міць українського війська, у вірність та непохитність наших союзників. У те, що Збройні сили України, освоюючи новітню техніку, стратегію і тактику бойових дій, наближають час нашої Перемоги.

Маю знайомих серед прихожан УПЦ московського патріархату (хто їх не має?). Так ось, нинішня ситуація, за їхньою аргументацією, проста: звичайні вірні та духовенство нижчої й середньої гільдії щиро хочуть порвати з Російською церквою. Саме так. Але розжиріла вища церковна каста, яка  має чималий зиск, давно поставила власні статки та посади вище справедливості, миру та віри в Господа. І саме вони німим бастіоном стоять… за себе! За себе в тій церкві, яка дарувала їм усі «земні блага».

Прозріння через страх знищення, денацифікування чи імітація патріотизму як данина моді?  Це питання мучить мене давно. Не з початку активної стадії війни і навіть не з Революції Гідності. Ще 2003 року, коли під час помаранчевого Майдану весь світ зрозумів, що українці це сила, а Україна – не окраїнна область рашки, бути патріотом стало модно і багато хто почав вивчати культуру, мову та історію своєї країни. Хтось це робив через прозріння, щоб нарешті самоідентифікуватись, а хтось як данину моді та можливість «вилізти».

Саме це очікує росію в їхній сакральний день 9 травня. Звісно, хворий кремлівський карлик у своїй клінічній уяві бачив себе на параді в Києві, де йому колись янукович пропонував на трибуні посмоктати льодяника… Тепер їм обом залишається лишень облизуватися…

Бувало, аби позбутися чогось лихого, навіть нечистої сили, наші сільські жінки хрестилися і при цьому шепотіли: «Свят-свят!..» Це коротке й нехитре заклинання згадалося у нинішній страсний тиждень перед Паскою, коли сили світла й добра ось-ось мають перемогти смерть.

Я завжди відчувала в собі кров могутніх духом предків. Я знала, що немає нації сильнішої за українців. Нас нищили, поневолювали, нашу землю плюндрували, виснажували, а ми щоразу поставали ніби фенікс. Цей феномен не можна осягнути розумом, його не зрозуміють ті, хто не переживав такого пекучого болю. І нині епохальна мить: ми відроджуємо істину з глибинних надр, являємо її всьому світові. Важливо заволодіти цією правдою раз і назавжди та не відпускати її більше ніколи на уярмлення до сусідської імперії.

Українці – це нащадки Київської Русі…
Будинки українських селян гарні й міцні, ніхто з них не носить лаптів, як у Московщині…
Українці вельми інтелігентні, вільнолюбний дух відчувається і в їхному зовнішньому вигляді.
– Данський географ К. Мальт-Брюн, XVIII ст.

Важко описати всю палітру відчуттів, коли чуєш перші вибухи крилатих ракет у своєму рідному місті. Адреналін проймає все тіло, наганяючи інстинкти.

23 лютого. Моя перша публікація у виданні «Грінченко-інформ», під назвою «Рубіж». Радість. Плани на весну, конкурси, волонтерство…
24 лютого. Звичайне чергове число календаря, але геть інший світ. Пришестя всеохоплюючих страждань та болю. Істерика, плач, розпач, паніка, хаос, пекло…

Зродились ми великої години,
З пожеж війни і з полум’я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гнів і злість на ворогів.

І ось ідем у бою життєвому
Міцні, тверді, незламні мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той здобуває світ.

Про бійців інформаційного фронту слово.
Кажу нині «Честь!» кожній та кожному з журналістів, редакторів, кореспондентів «у полі», кожному/кожній з продюсерів, дизайнерів, інженерів, кожному звукачеві, світлячку, кожному з топ-менеджерів на командному посту!

Сконай, біснувате ПУ!
Смерть уже близько. Близько, гівняний фюрере! Тебе прикінчать твої ж, не встигнеш навіть перднути у галіфе.

Якось дорогою на рідну Сумщину спілкувалися з Анатолієм Мокренком, народним артистом України, культурним і громадським діячем…  Звісно, центровою темою була Україна, наші болі-негаразди, боротьба за самих себе. Анатолій Юрійович дуже близько біля серця тримав цей біль, намагався долучатися до громадського життя, багато працював у Сумському земляцтві, проводив у своєму рідному селі Терни Недригайлівського (нині – Роменського) району щорічний фестиваль хорового співу «Співаймо разом». Саме на цей фестиваль ми з ним і їхали…

Британська кінодрама «Мюнхен. На порозі війни» режисера Крістіана Швохова воістину на злобу дня. Мимоволі постають історичні паралелі: 1938-й, рік украй напруженого очікування народів, коли над світом нависає новий морок уселенської бійні – і вже сьогочасна планетарна загроза війни, за новим імперським, путінським сценарієм.

Цей заголовок можна зарахувати до газетних штампів. Але я його поставив навмисне.  Адже саме так, на жаль, беззмінно іменується кожен із щонайменше восьми «крайніх» років, які ми прожили.

Начитавшись матеріалів про «Голодну блогерську тусу», мене так і «рвало» гримнути чимось позацензурним. Але навряд такому місце у суспільно-політичному виданні, а «на холодну голову» цю ситуацію з усіх її боків розглянули всі хто міг. Тому нижче – про дещо інше. Не таке кричуще, але не менш важливе.

… Іноді за високими словами питаю себе: чи не надто пафосний?
Але про свято 1 грудня, яке нині минуло майже непомітно, безсумнівно і з чистою совістю стверджую: Доленосний День! 

Від часу свого створення воно й було чорно-білим. Це перегодом екрани засвітилися різними барвами – наче реальний світ у всіх його відтінках. Але, схоже, не всім (окрім, звісно, глядачів) кольорове телебачення до вподоби. І воно час від часу знову стає чорно-білим. Ні, колір з екранів нікуди не зник, чорно-білим стає… зміст деяких телепрограм.

Знаєте, де я зустрів Новий 2021 рік? Ні за що не здогадаєтесь... Я зустрів його з черговими санітарками у лікарні. Поруч зі мною стояли дві крапельниці і протягом чотирьох днів у мене заливали літри бозна-чого. На п’ятий день, коли мене виписували, в палату привезли хлопця, на вигляд років 25-ти, колір обличчя якого я ніколи не зубуду: воно було схоже на вкритий снігом чорнозем. Не знаю, чи вижив той хлоп, але кашляв він, як пес… 

Свято Покрови – одне із основних в Україні. І то з давніх-давен. За часів Запорозької Січі воно називалося Козацька Покрова. Для січовиків Богородиця була заступницею і покровителькою, а Покрова символізувала своєрідний небесний щит, захист від ворогів. У різні історичні періоди та військові загрози під захист Покрови ставали нові й нові воїни. Це свято дуже шанували бійці армії УНР. І саме її, Покрову вважали своєю захисницею-заступницею вояки Української повстанської армії.

Закон про боротьбу з олігархами вкупі із замахом на першого помічника Президента України – на вустах у всіх. Одні ці речі пов’язують, інші спростовують, треті висловлюють свої версії… Не буду долучатися до цих дискусій. Їх уже й так – «на всі смаки». Моя мова про відчуття тривоги. Тривоги за державу. І про небезпеки, які наростають.

До 30-річчя відновлення Незалежності України хтось придумав добрий дизайнерський хід – «виростив» повновиду синьо-жовту квітку, яка розквітнула поруч із цифрою «3», утворивши  таким чином композицію «30».

Від початку одвертої агресії Російської Федерації проти України окупанти посилюють тиск на нашу державу зсередини, залучивши всіх своїх явних та потенційних агентів, продажних політиків і такі ж ЗМІ. Найпотужнішим фактором дестабілізації залишається церква. В суто ФСБешних традиціях ворог перетворює найсвятіше – віру – на вбивчу зброю. А наша тактовна, якщо не боязка українська влада в цьому «тонкому» питанні намагається абстрагуватися: мовляв, хай церковники самі розбираються. І це є грубою (щоб не сказати фатальною) помилкою в умовах реальної війни!

Від 16 липня набули чинності законодавчі норми, які поширюють вживання державної мови в суспільному житті. Українською мають проводитися концерти, шоу-програми, культурно-мистецькі, розважальні, видовищні заходи, супровід (конферанс), афіші, постери, буклети інші інформаційні матеріали про культурно-мистецькі та видовищні заходи. А це основне, чому противилися всілякі «квартали» та «дизелі»…

У переддень святкування чвертьстолітнього ювілею новітньої української Конституції пригадалися події трирічної давнини. Тоді громадське об’єднання «Музичний батальйон» за підтримки Верховної Ради провело просвітницький мистецький марафон «Від Конституції – до Конституції», присвячений 100-літтю Конституції Української Народної Республіки. В Києві та інших містах відбулися концерти «Музбату», які завершилися 28 червня, у День Конституції велелюдним рок-фестивалем «Дунайська Січ».

Як відомо,  16 липня 2021 року стане чинною стаття 23 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»: «Фільми, вироблені суб’єктами кінематографії України, розповсюджуються та демонструються в Україні з мовною частиною звукового ряду, виконаною державною мовою, у тому числі шляхом дублювання або озвучення. Сумарна тривалість субтитрованих реплік, виконаних іншими мовами у фільмі, не може перевищувати 10% сумарної тривалості всіх реплік у цьому фільмі». 

Час визначити терміном, що ж за державний лад панує в Україні, або куди українська демократія може дохворітися, а коли вже дохворілася, то що буде, якщо нагально не втрутитися і не вирізати цю ракову пухлину нашого суспільства.

Одіозні українські ділки, яких не так давно «засвітило» американське правосуддя (Деркач-Коломойський-Дубінський), готові «відбілюватися» в українських судах. Щоправда, до судів їхні справи ще й не дійшли. І це найстрашніша міна. Чи здатна державна прокурорська та судейська машини після таких серйозних звинувачень (включно з рішеннями Ради національної безпеки та оборони) довести до законного вердикту цю скандальну справу, яка підриває міжнародне реноме України?

Жодного сумніву: надання Вселенським патріархом Варфоломієм Томосу Православній церкві України – подія епохальна. Її життєва значущість ясно бачиться на чорному тлі нинішньої російсько-української війни, в яку путінська кліка мародерів упрягла своїм активним союзником Російську православну церкву. Маємо безліч прикладів використання територій храмів УПЦ Московського патріархату бойовиками й сепаратистами на Сході України та в Криму. Чого дивуватися? Українська православна церква Московського патріархату – це чобіт патріарха Кіріла (Гундяєва) в Україні. Звідси – агресивні російські наративи, які тиражуються поміж вірян в «українських» парафіях. «Троянський кінь у рясі» – інакше й не назвеш.

Здобувши окозамилюючу свободу обирати, українське проактивне суспільство забуло, що боролося за незалежність від «старшого брата» протягом чотирьох століть. (Нотабене: історично Росія нам ні кум, ні брат, ні сестра. Русини, нині українці, є спорідненим народом з поляками та литовцями).

Ті, хто дивляться вітчизняні телеканали, встигли помітити, як останнім часом пішла пошесть на «оглядачів». Я не випадково останнє слово взяв у лапки. Адже в переважній більшості вони вигулькнули фактично нізвідки. Таке враження, що олігархи, які стоять за тими чи іншими медіахолдингами, набрали собі рекрутів, які за гроші «оглядають» те, що вигідно замовникам. Інакше як пояснити, що частина «оракулів» вже «прописалася» на певних телеканалах і ходить туди як на роботу? Зважте, «чужих» туди майже не пускають. Хіба що для підтримки градусу дискусії, аби було кого «клювати». Технологія з «мальчікамі для бітья» активно застосовується російською пропагандою. В нас вона, схоже, також прижилася. Щоправда, не в такій агресивно-цинічній формі.

Я належу до когорти телеглядачів, які «п’ють» не з одного джерела, а з кількох. Аналізуючи, зіставляючи, роблячи висновки. Проте в українському медіапросторі важко знайти «живе джерело», де б інформація подавалася неупереджено, об’єктивно, а засіб масової інформації усім своїм контентом демонстрував, на території якої країни працює. Історія з трьома закритими телеканалами потверджує: вони стали пропагандистами іншої держави, до того ж агресивної, яка розв’язала війну проти України.

Суспільство, яке у своїй більшості схвалило закриття трьох телеканалів (112-й», «ZIK», «NEWSONE»), тепер перебуває в стані очікування. Досить тривожному, адже «п’ята колона» подалася в суди. Та й де гарантія, що через якийсь час ті ж таки медведчуки-рабіновичі-бойки (уже за «чистіші» гроші) не викуплять і не розкрутять під себе нові телеканали?

Хтось пхекне: ото мені дата… Та її на одвіркові, ледь не при порозі мітять. А я скажу: це вік. Навіть для людини. У п’ять років уже не дріботиш, уже пробуєш сягнистих кроків. Правда, ще підбігом та підстрибом, але з явним бажанням встигнути за поважними чи й рішучими кроками дорослих.

28 січня 2021 року Окружний адміністративний суд Києва скасував постанову Кабінету Міністрів України про запровадження нового українського правопису, зазначивши, що «Кабінет Міністрів України при ухваленні вказаної постанови діяв поза межами своєї компетенції». Варто нагадати, що оновлений правопис почав діяти з червня 2019 року, а всі необхідні підстави для змін підготувала спеціально створена Українська національна комісія з питань правопису, до якої увійшли вчені-мовознавці Національної академії наук та національних університетів з різних регіонів України. Виходить, що купка людей в мантіях із «всесильного» Окружного суду звели нанівець роботу кількох академічних інституцій, які спеціалізуються на питанні розвитку мови.

Отже, знову про гаразд не засвоєні на державному рівні трагічні уроки Крут, котрих, може, й не було б, якби соціалістична Центральна Рада не зазирала в очі Москві, а готувалася до належного збройного спротиву. Нині кожен школяр і студент знає, як проти добре озброєного більшовицько-московського війська М. Муравйова зважилися самотньо виступити курсанти Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького та сотня підпоручника Омельченка, переважно студенти Київського університету Св. Володимира і гімназисти – всього 600 багнетів, приречених на героїчну смерть під Крутами. Крути перейшли в «найголовнішу легенду нації», ототожнювалися зі славнозвісними Фермопілами (В. П’янов), стали одним із тематичних джерел української літератури, до яких чи не перший звернувся П. Тичина жалобним віршем «Пам’яті тридцяти», віднайшов, за словами О. Тарнавського, у юних героях «найкращу прикмету, що підносить їх після смерти до рівня святих: понад усе вони любили рідний край». Невдовзі творчим шляхом поета рушили Уляна Кравченко («Під Крутами»), О. Олесь («Під Крутами»), Б.-І. Антонич («Крутянська пісня»), Оксана Лятуринська («Дума про скривавлену сорочку»), О. Стефанович («Крути»), С. Гординський (поема «Сім літер»), Юрій Клен (фрагмент епопеї «Попіл імперій») та ін.

Сказати, що 2020-й був насичений недобрими подіями, – нічого не сказати. Можемо тихо зітхнути: пережили. Рік для світу виявився чи не найскладнішим після лихоліть Другої світової війни.

Прикро, але факт: Україна ніколи не відзначалася гідними пенсіями. Жовтнева заява нашого Прем’єр-міністра, про те що через 15 років держава більше не буде спроможна на пенсійні виплати, також не додає оптимізму. Обіцяне декілька років тому введення накопичувальної пенсійної системи – і досі обіцянка. Що ж на нас чекає? Чи судилося колись українським пенсіонерам повноцінне життя?

Світ стає інакшим, а за ним – і засоби масової інформації. Хто-хто, а українська друкована періодика за останнє десятиліття помітно змінилася. Та вони, ці зміни, не радують, а навпаки – печалять і тривожать. Адже переважна більшість паперових періодичних видань – від загальноукраїнських до регіональних – просто припинила існування. Їх знищили безгрошів’я, конкурентні виклики, поліграфічні та поштові визиски і читацька байдужість.

Заклик Національного музею Революції Гідності
до Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення
та інших органів державної влади, онлайнових, друкованих, аудіовізуальних ЗМІ

Демократичні і провальні – перші оцінки виборів до місцевих Рад та голів об’єднаних територіальних громад. В середньому по країні явка склала 37 відсотків – найменше в історії українського волевиявлення. До цього таким «рекордом» були 47 відсотків.

До Дня Незалежності України Міністерство закордонних справ провело ревізію пам’ятників Тарасові Шевченку закордоном. Очільник відомства Дмитро Кулеба навіть заявив на весь Фейсбук про національний рекорд:  офіційно встановлено найбільшу кількість закордонних пам’ятників одній людині. Тут, схоже, шановний міністр вкотре відкрив Америку.

Оригінально, але досить очікувано окупаційна влада Криму привітала мешканців Сімферополя, Сімферопольського і Бахчисарайського районів з Днем незалежності України. З 24 серпня їм постачають воду по дві години на добу, зранку й увечері, а ближчим часом уріжуть і цей ліміт. А ще з тиждень тому у Сімферополі під духовий оркестр відкривали водогін, збудований військовими. Мабуть, російські окупанти забрали останнє на миття своїх танків…

«Ой весна-красна. Коронавірусна». Малюнок  Григорія ІВАЩЕНКА (м. Дніпро)

Україна, як у часи Радянського Союзу, знову за завісою. Але тепер –  коронавірусною. Європа внесла нас до списку «червоних» країн, де високий рівень захворюваності і закрила в’їзд  до Шенгенської зони.
За словами міністра закордонних справ Дмитра Кулеби,  маємо  62 хворих на 100 тисяч населення, тоді як в ЄС таких трохи більше 16-ти.   

Катастрофічний паводок знову накрив значну територію Західної України. Як констатує Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль, за декілька днів випало понад 70% місячної норми опадів, а тому цьогорічне потопелля перевищує потугою біду 2008 року.

Карантин оголив інституційні проблеми державного риштування. Протикоронавірусна оборона виставила на суспільний огляд приховані протиріччя регіональних еліт із центральною владою, до Президента включно. А своєрідним спусковим гачком став скандал довкола київського ресторану «Велюр». Цей наддорогий ситний рай для гурманів-товстосумів попри всі карантинні заборони спокійнісінько і безборонно крутив собі звичний бізнес, точнісінько так, як і його недоторканний власник, нардеп від «Слуги народу» Микола Тищенко. Подейкують, саме йому у найвищих кабінетах доручено наглядати за столичною владою. А раніше ресторатор навіть заявляв про свої амбіції на крісло київського градоначальника.

Ця трагедія назавжди в’їлася в нашу плоть і кров. 26 квітня – не просто чорна дата з минулого, аварія на Чорнобильській атомній і нині дається взнаки, не лише наслідками смертоносного опромінення…

Міністерство охорони здоров’я прогнозує післявеликодній сплеск захворювань на COVID-19.
Доти говорили про помірне поширення коронавірусу, про те, що у травні можливий його спад. І ось на тобі! А все «завдяки» старанням Російської православної церкви в Україні. Чи, як називають себе тамтешнє духовенство і прихожани, Української православної церкви Московського патріархату. Її ієрархи не раз закликали на порушення карантину вистоювати служби у храмах, прикладатися до ікон і причащатися. Так було Вербної неділі, таке ж ми чули і в переддень Великодня. Церква, як бачимо, настільки «українська», що готова бездумно пожертвувати здоров’ям, навіть життям своїх вірних, українських громадян. То хто ж у ній править? Іуда чи Мамона?

Минуло два тижні, як був оприлюднений мій роздум. Дякую читачам за щирі відгуки!

Моя дружина лікар – пульмонолог однієї з київських лікарень, яка в списку тих, що приймають людей на карантин і лікують у випадку можливого розповсюдження коронавірусу. У зв’язку з пандемією вона опинилася, можна сказати, на передовій. Щодня процедура збору на роботу перетворюється на певний ритуал, який передбачає заходи безпеки від інфекції, приготування їжі на весь день та ін. Головне ж – як дістатися на роботу. Певний транспорт у місті для такої категорії людей працює – за спеціальними перепустками. Але ж до цього транспорту ще треба дістатися та й не доїжджає він до самої лікарні. Вихід – таксі. Щодня ми витрачаємо на це більше ста гривень. Під вечір дружина повертається з роботи. При всіх заходах безпеки, невідомо, що вона заносить з вулиці і лікарні у дім. Родина, отже, мимоволі у зоні підвищеного ризику зараження коронавірусом.  

Українська громадськість, освітяни й науковці, діячі культури – на хвилі протесту: під прикриттям надзвичайних економічних заходів у зв’язку з пандемією коронавірусу влада повела боротьбу з наукою і культурою. Проваливши бюджетні надходження, як минулого, так і нинішнього років, в умовах, коли наростаюча пандемія потребує значних витрат, уряд заходився обрізати державні видатки. І так захопився, що почав по живому сікти шкільну і вищу освіту, фундаментальну науку, книговидавництво, кіно…

– Вони, «умніки», прийняли карантин, а нам тепер по магазинах бігай…
– Ага, ага… Ондо як крупи з полиць розгрібають.
Дві жіночки посеред торгового залу гучно скрушаються наболілим.
– А ви будьте розумнішими, не бігайте і не розгрібайте.
Це вже я не витерпів, кинув своїх п’ять копійок.
Одна з жінок, закопиливши губу, відвернулася.

Міністерка охорони здоров`я України заточила себе в Новосанжарський карантин. Разом з евакуйованими з ураженого коронавірусом Китаю. Що робить у санаторії головна медична чиновниця держави? Міряє температуру здоровим громадянам, що потрапили в зону ризику? Бере кров для тестів? А зайняті штатні медпрацівники і відряджені туди спеціалісти, виходить, б’ють байдики?

Побачила світ інформаційно-аналітична доповідь про переслідування журналістів і блогерів у Криму після загарбання півострова Росією. Документ містить, зокрема, результати моніторингу, який проводили Центр прав людини ZMINA і Кримська правозахисна група з кінця лютого 2014-го і по вересень 2019 року. За цей час задокументовано 369 випадків порушення свободи слова і прав медійників.

«…Бо прийдуть до тебе три празники в гості, радуйся!»
Ці слова давньої колядки згадав з гіркою іронією, коли на Святки довідався про три «подарунки», які влада припасла українцям. Два з них вже мають статус законопроєктів – урядовий «Про працю» (реєстраційний номер 2708) та депутатський: зміни до деяких законодавчих актів щодо окремих питань діяльності професійних спілок  (2681). В парламенті їх зареєстрували в акурат до Новорічних свят. А третій – проєкт закону щодо забезпечення національної інфобезпеки та права на доступ до достовірної інформації – поки що оприлюднено на сайті Міністерства культури, молоді та спорту.

Чесно кажучи, йшов на цей форум з мимовільним упередженням. Покликала туди не стільки сама тема, скільки повага до знайомих шанованих українських науковців, які те поважне зібрання ініціювали і готували.

Шість років тому розпочався Майдан. Величезні надії на переміни. А сьогодні… Непокарані винуватці, за сотні смертей. Буцімто неможливо ідентифікувати «беркутівців», «тітушок».
Кричу за Станіславським: «Не вірю!»
В дні Майдану, прийшовши  додому, описував вночі на комп’ютері події дня, свої розмови біля Адміністрації президента з бійцями ВВ – внутрішніх військ та спецпризначенцями – беркутівцями (почергово, в залежності від ситуації на Майдані, стояли, то ті, то інші.). Розміщувати в інтернеті пости під своїм іменем було небезпечно (на Майдані ми навіть іноді відключали свої телефони – Януковицькі служби відслідковували місце перебування) і я вибрав собі нік Павло (так мене хотіла назвати моя бабуся)- Павло Павленко з обличчям Козака Мамая.
Переглядаю свої записи. Проживаю знову мій, наш спільний Майдан. Хочу згадати ті дні, пройти тими ж стежками…

В Україні з корупцією б’ються на смерть усі. І чи не найбільше – самі корупціонери. Нещадно знищують на усіляких Мальдівах незаконно нажиті статки та інші речові докази. Чисельні старі і новоспечені детективи поки що більше імітують боротьбу з корупцією. А якщо імітація з якоїсь причини не вдається,  правоохоронців «підправляють» служителі Феміди: за відсутності доказів чи з якогось іншого дива справно зведуть на пси навіть резонансну справу.

Після виходу британсько-американського мінісеріалу «Чорнобиль» тема найбільшої в історії людства техногенної катастрофи знову на слуху. Навіть у «позаурочний» час – не у квітні, коли відзначають роковини аварії, ані в грудні, коли значно менше, та все ж згадують події 1986-го. Саме тоді, у грудні над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської атомної завершили будівництво Саркофага. 14 грудня – День ліквідатора: вшановуємо чорнобильців, завдяки кому світ доволі безболісно пережив найбільше техногенне лихо.

Так збіглося, за гіркою іронією долі:  український журналіст Роман Сущенко, політв’язень за російськими «законами тайги», до дня свого професійного свята отримав подарунок. На триденне побачення в колонію, що в селі Утробіно (!) Кіровської області  до нього приїхали дружина Анжеліка з донькою Юлією. На початку року рідні вже мали таку можливість. Тоді вони вперше за два з половиною роки обійняли свого чоловіка і батька.

Критикувати його важко. Бо Патріарх Філарет – потужна постать, яка стоїть десятиліттями на гострому розі творення держави Україна. Попри його суто церковне служіння. І 90-річний його вік, дійсно патріарший, при якому він стійко служить двогодинні літургії, проповідує, керує – вражає.

Під час президентських виборів в Україні було активно застосовано тактику, описану в книзі Сунь-Цзи «Мистецтво війни» (Китай, V ст. до н.е.): «Нехай на вулицях ворожої столиці шепочуться, що князь обкрадає народ, радники його зрадили, чиновники спилися, а воїни голодні і босі. Нехай мешканці калічать ім’я свого князя і вимовляють його неправильно… Нехай їм за ситого життя здається, що вони голодують. Нехай заможні жителі заздрять тим, хто в князівстві Вей пасе худобу. Розпалюйте внутрішню пожежу не вогнем, а словом, і дурні почнуть скаржитися та проклинати свою батьківщину. І тоді місто саме прийме нас!!!”.

У Вербну неділю Україна отримала нового Президента. Шостого. Ще до офіційного рішення Центрвиборчкому соціологічні служби, які під час нинішньої виборчої кампанії об’єктивно оцінювали суспільні настрої, оголосили результати опитувань. У фіналі кандидат Володимир Зеленський зібрав голосів заледь не втричі більше, ніж чинний Глава держави Петро Порошенко.

Недільна погода не кликала на дачну  ділянку чи прогулянку парком – вирішив «розважитися» на столичному «Олімпійському». Команда «По» прийняла виклик команди «Зе» на публічні дебати й оголосила, що чекає візаві на стадіоні  14 квітня, о 14 год. 14 хв.

За результатами голосування на виборах Президента України в останній день березня до вирішального туру виборів потрапляє чинний Президент України Петро Порошенко і шоумен та комік Володимир Зеленський.

Так не хочеться 1 квітня знову прокинутися в країні сміху на кутні! Знову, бо вже років з двадцять (а, може, й двісті?) засинаємо і прокидаємося саме там. Дуже багатьом у ній сподобалося, ми нічого не робимо, щоб змінити місце проживання. І кожні вибори, президентські чи парламентські,  ще одна додаткова історія про дурників, які сьогодні беззастережно повірять у будь-яку солоденьку вигадку, щоб завтра прокинутися з гіркотою: «Надурили…».

Останніми днями – куди б не їхав, де б не йшов, кого би не зустрів – першим звучить запитання: а ти за кого? І коли відповідаю, що ще не знаю, по очах бачу: не вірять.
А я й справді не знаю…

Прокурорські працівники разом з СБУ аж у трьох областях викрили мережу підкупу виборців, організовану командою Юлії Тимошенко. А згодом у Сумах зі штабу Петра Порошенка вже поліцейські вивели в наручних двох агітаторів, запідозрених у тому ж. Кандидати у президенти ділять між собою не лише виборців, а, схоже, і державні органи.

То не Фантомас з вусами, не художниця Фріда Кало, що більше нагадує Богдана  Хмельницького, і не Білий блукач із «Гри престолів», то все Тарас Григорович  Шевченко. Навіть робот із мультсеріалу «Футурама» з виряче-ними очима, з антеною на металевій голові – і той із Шевченковими вусами.

Класичні рядки Павла Тичини про далекі революційні збурення наповнилися новим змістом. Нині, як і століття тому, чимало сільських майданів знову гудуть: залишатися громаді вже у звичній «Українській православній церкві», яка, насправді, є російською і до того ж втратила канонічність, чи переходити у помісну Православну церкву України, визнану Вселенським патріархом?

Пам’ятаю сяючу залу Верховної Ради ще УРСР 24 серпня 1991 року. Ми голосуємо прийняття Акту проголошення незалежності України. «За» – 321 народний депутат. Окриленні, щиро-радісні обличчя Івана Драча, Дмитра Павличка, Володимира Яворівського, Левка Лук’яненка, Івана Плюща, Івана Зайця… Дружні обійми, поцілунки націонал-демократів і партократів… А у мене, говорячи сучасною мовою, гібридний стан душі: радість і смуток водночас. (Леонід Кучма згадує це в своїй книжці «После майдана», 2007, стор.44).

Стверджую, що Бог наш Небесний для особливого пошанування Києва вибрав дві святкові днини: напередодні свята Покрови (14 жовтня) Церква-Матір доброю волею Священного синоду Вселенського патріархату ухвалила рішення надати Православній Церкві України Томос про те, що вона стає Помісною; а після свята Апостола Андрія Первозванного Всемилостивий допоміг подолати всі гібридні, штучні перешкоди, об’єднав духовенство і соборною, спільною думкою утворив в Україні Єдину Помісну Православну Церкву та обрав її очільником, предстоятелем блаженнійшого митрополита Епіфанія (Думенка).

Євромайдан, Революція Гідності, перемога. Повалено диктатуру Януковича, скінчилися репресії, позаду криваві бої та страх отримати кулю безіменного снайпера чи ніж у спину від «тітушки»: вони зникли, як і карателі з «Беркута». Ми стомлено опустили наші щити, випустили з рук кругляччя, усвідомлюючи: попереду на нас чекають відбудова розгромленого серця столиці та відродження ошуканої, пограбованої країни.

Позбавити українських артистів, завсідників російських естрадних сцен, почесних звань запропонували народні депутати. Вже, кажуть, є на розгляді законопроект про безстрокові персональні санкції не лише щодо наських заробітчан шоу-бізу, що підспівують і підтанцьовують агресору, а й проти російських артистів, майстрів того ж таки жанру естрадно-політичного шоу.

Заява Київського університету імені Бориса Грінченка
щодо розташування студентського гуртожитку в мікрорайоні Русанівка
(бульвар І. Шамо, 18/2)

Треба, щоб у голові не було ні крапелини лою, аби з власного глупства наїстися мила. Але ж  дурень з народної приказки налигався задурно, а наші політики-розумаки заплатили за той, даруйте, наїдок грубі гроші, щонайменше 60 млн. доларів. Купилися на гарнесенько загорнуте у лискучі обгортки, начебто то не мило, а якісь ласощі: «конті» чи «АВК» від рідного  бізнесу. Хто ж вони, наші Мартини, що за милу душу допалися до мила?

На них щодня, як на фронті, чатує небезпека. Втім, на передовій ти зазвичай бачиш свого ворога. А в мирних містах-селах невидима вражина полює на вулицях, на роботі чи біля дверей квартири. Підстерігає людей активних, непримиренних до корупціонерів, до злодійкуватих чинуш, до амебних поліціянтів, до прокурорів-крутіїв, до суддів-«тихуш», однаково нечистих на совість і руку. Під прицілом ті, кого ми називаємо громадськими активістами, бо вони відстоюють не власні інтереси, а порядок і законність, наш з вами добробут.

Саме так бачу нас, журналістів, і нашу владу, «владельцев заводов, газет, пароходов»… Так, це ми, журналісти, за 27 років, як доктор Франкенштейн, скроїли і зшили сю прояву за назвою українська влада. Це ми у своїх репортажах та інтерв’ю робили їх усіх розумними і красивими, вкладаючи у їхні вовчі вищири слова турботи про народ, пустопорожні обіцянки і клятви самопожертви в ім’я держави. Багато з нас, далебі, й самі вірили в це, інакше не підносили б їх натовпу радісно і натхненно, надихаючи на цю віру багатьох.

З початком війни отець Сергій покинув Московський патріархат і став капеланом 30-тої бригади. Серед побратимів він відомий як «Падре».

Сергій Дмитрієв народився в Росії, але з 90-тих живе і служить в Україні. Волонтер, військовий священик, активіст та й просто людина з великим добрим серцем і неабияким почуттям гумору. Він геть руйнує стереотипи про типового священнослужителя.

Як запевняє, хай і з цілком зрозумілими обережними застереженнями, Президент України, є надія що Вселенський патріарх Варфоломій надасть Томос (тобто, Указ з приводу особливо важливих церковних подій) про незалежну Помісну православну церкву в Україні. На нинішній день виглядає так, що це може бути або відновлення Константинопольської митрополії з центром у Києві, або заснування окремої, так би мовити, повноцінної автокефалії.

Якби ти знав, як много важить слово,
Одно сердечне, теплеє слівце!
Глибокі рани серця як чудово
Вигоює – якби ти знав оце!
Іван ФРАНКО

Міняються епохи і покоління, змінюються уподобання, звичаї, але навіть з плином часу не втрачає в ціні щире, тепле, людяне слово. У нашій суєті суєт, навіть економічна стагнація не така страшна, як занепад моральний, духовний. Більшість нас утрачає себе, знеособлюється од страшного дефіциту на добре слово – і це  справжня планетарна загроза. Слово налите силою, і ми вчуваємо це не лише слухом, а й душею і серцем.

На тижні,  що минув,  українців переселили в Росію. Точніше, пожежа в сибірському Кемерові повалила густим чорним димом з усіх вікон і шпарин наших ЗМІ. Здавалося, що йдеться (не дай Бог!) про трагедію всеукраїнського масштабу.  В Інтернет-просторі зарясніли сльозливі співчуття «братьям», а «найщиріші» побігли під посольство  країни-агресорки з  квітами. А чи морально перейматися горем убивць, навіть, якщо йдеться про смерть їхніх безневинних дітей, що заживо згоріли в кінозалах? Та й чи потребують росіяни нашого співчуття?

Коли кажуть, що на Сході не було України, від опонентів одразу лунає: а Василь Стус, а Микола Руденко, а Олекса Тихий, а Іван Дзюба, дай Боже йому здоров’я. Ось тут хотілося б обрати інший дискурс: ці видатні особистості сформувалися на Донбасі не завдяки, а всупереч неукраїнському клімату не тільки на Сході, а й в усій на той час радянській Україні.

«Провокація СБУ!», – репетував псевдогенерал Володимир Рубан разом зі своїми адвокатами, коли його «бусик», по вінця напханий зброєю і боєприпасами, затримали прикордонники на лінії розмежування з ОРДЛО.
«Планував теракти в урядовому кварталі? Готував замах на президента України? А Папу Римського не хотів замочити? – мірялися дотепами всезнайки-експерти. – Вигадки…

Назвою цього матеріалу стали слова зі статті-реквієму, статті-плачу Людмили Старицької-Черняхівської «Пам’яти юнаків-героїв, замордованих під Крутами», опублікованої  24 березня 1918 року в газеті «Нова Рада». Сама авторка представляла перше унікальне покоління української інтелігенції, яке відчувало та й називало себе не по-старосвітському «українофілами», а свідомими патріотами. Такими їх виховали і їхні батьки, і духовні попередники – через століття після занепаду Козаччини до Малоросії.

Він був сумбурним і переломним. А ті, що до нього, можна назвати трагігероїчними: ми не лише змели режим гібридної російської владної окупації Віктора Януковича, а й відстояли у кривавих боях на Сході державну незалежність. Втративши Крим, вугільні шахти і металургію Донбасу, переживши фізичні й емоційні потрясіння, українське суспільство все ж поступово оздоровлюється. Від основ. Децентралізація влади, надання права місцевим громадам об’єднуватися, щоб бороти проблеми та по-господарськи використовувати кошти…Перші антикорупційні кроки… І нарешті – безвіз! Безперечний успіх української дипломатії і підтвердження нашого європейського вибору.

Ніколи не думала, що у мій Донецьк прийде війна. Я закінчувала десятий клас, коли у небі з’явилися винищувачі. Свято останнього дзвоника відмінили. Ніхто не знав, що відбувається. Мешканці почули страшні вибухи, до яких сьогодні звикли. Пам’ятаю, як пішла до найближчого супермаркету  і мені здалося, ніби потрапила у порожнечу: на вулицях ні людей, ні машин, цілковита тиша. Тоді фізично відчула, якою вона може бути мертвою. Вийшла з магазину і чула, як за спиною у моєму рюкзаку шелестить пакет з лимоном. Ця тиша зарубцювалася на все життя.

Як нині живеться в Донецьку? Скільки там українських патріотів? Чому не формують опір чинному режиму? Як оцінюють донеччани ситуацію в місті, Україні? Ці питання нині турбують багатьох. Зазирнувши у «донецьке задзеркалля», побачимо, як змінилося життя краян за останній час…

Силою влучного та їдкого слова французького мандрівника і письменника маркіза Астольфа де Кюстіна Російська імперія носить тавро «тюрма народів» з ХІХ століття. Цією наличкою охоче спекулювали більшовики. Доти, поки самі, за ленінським напуттям, століття тому не понесли цим народам «свободу» на кінчиках своїх багнетів. Як у Київ 1918 року, з кривавою ордою царського офіцера-перебіжчика Муравйова. Те, що нова «робітничо-селянська влада» Росії на чолі з більшовицьким урядом Лєніна зруйнувала світ насильства «до основанья» лише у тріскучих словах їхнього партійного гімну, а на ділі перевдягнула великодержавну імперську сваволю з царських шат у комісарську шкірянку, – добре розумів український письменник Степан Васильченко. 1919 року з-під його пера з’явилася сатирична казка «Ось та Ась».

Окупований Крим, схоже, дедалі більше стає зоною світової ізоляції. Приватні компанії та навіть маргінальні державні діячі з Європи раз по раз відмовляються будь-яким чином співпрацювати з півостровом. Але в цей список, попри все, не може потрапити материкова частина України. Занадто багато пов’язує українців з Кримом.

З Романом Жоваником домовилися зустрітися, коли він приїде до Києва, аби пройти черговий курс лікування в госпіталі. До того ми не зустрічалися. Уява малювала кремезного воїна, ветерана-десантника у камуфляжі, який у часи запеклих боїв січня 2015-го під Дебальцевим був комвзводу в знаменитій 128-мій бригаді. Але зустріч розбила уявний «героїчний» стереотип: звичайна, на перший погляд, людина середнього віку, середньої статури, ніякого мілітарного вбрання – звичайнісінькі шорти та сорочка-поло з короткими рукавами. І саме руки, вкриті сіткою дрібних шрамів від осколкових поранень, – знову ж таки ламали «звичайність» цієї людини.

Вінниччина поволі оговтується. Після кількох діб жахіття, що вирвалося вибуховим смерчем з арсеналу Міністерства оборони у Калинівці, саме селище та низка сіл, що опинилися в епіцентрі лиха, поступово повертаються до звичного мирного життя. З 26 вересня, коли від вогню здетонували перші боєприпаси,  із зони трагедії евакуювали близько 30 тисяч громадян. Для 47-ми потягів змінили графік руху, а в радіусі 50-ти кілометрів закрили повітряний простір.

Над Збручем зірка падала високою дугою,
Віщуючи на прохолодь, на вересневі дні.
А ми угору зорили, в нас не було другої,
Крім тої, що зіходила на краснім знамені.
(Андрій Малишко).

Без жодних юридичних наслідків і соціальних претензій до держави маю повне право називати себе «дитиною війни». Попри те, що народився на чотирнадцятому році після падіння Берліна. За непоясненною планидою, чи з волі непоборного фатуму, а може, й через те, що в навіженому космосі так зорі лягли (бо якось дикувато приплітати сюди Божий перст), але цілком резонно мусив би дякувати, опріч батьків, і двом уселенським іродам – Джуґашвілі-Сталіну та Шикльґруберу-Гітлеру – за свою появу на білий світ. 

У Києві, на вулиці Грушевського знищили графіті часів Революції Гідності – портрети Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, що несли на собі героїку тих полум’яних і трагічних днів. Кобзар з червоно-чорною хусткою на обличчі, Леся-Мавка  –  у респіраторі, а Каменяр – у будівельній касці, яка тоді слугувала оборонцям барикад вельми умовним захистом. Пристрасне Слово наших Духовних Світочів було із воїнами світла, що стали проти темряви режиму Януковича. Геніальні предтечі сучасної України стояли пліч-о-пліч з оборонцями Острівця Свободи – Майдану.

Ми часто і не замислюємося, що це за свято. Хтось бачить у ньому можливість податися на природу чи на море, хтось – черговий привід хильнути… А тим паче, коли владці на місцях проводять у цей День різні заходи та святкування швидше для «звітності», для «галочки», а не для душі, не для істинної відзнаки його величі.

Маємо всі передумови посісти належне місце на міжнародному ринку туристичних послуг, як засвідчує світова практика, – одному з найприбутковіших видів економічної діяльності. Так, за даними ООН, саме на туризм припадає 10 відсотків глобального ВВП і 6 % загального світового експорту. Спостерігаються тенденції до зростання обсягів активного туризму, особливо в гірській місцевості. В Україні для розвитку гірського, водного, велосипедного, пішохідного, лижного, кінного туризму, гірськолижного спорту є без перебільшення унікальні можливості та кваліфіковані кадри. Окрім економічних чинників, внутрішній активний туризм має неоціненний оздоровчий, виховний потенціал, у тому числі національно-патріотичний. У такий вид діяльності потрібні відносно невеликі інвестиції для розвитку інфраструктури. Безпека на туристських маршрутах, гірськолижних трасах – її невід’ємна складова.

–  Він не сяде!.. Не сяде! – злякано кричали свідки, спостерігаючи за пасажирським літаком, що з «перекошеними» крилами знижувався над Стамбульським аеропортом. Здавалося, ще один порив вітру і бетонки торкнуться не колеса-шасі, а зрадливо зачепить елерон крила.

Верховна Рада та уряд пообіцяли на осінь пенсійну реформу. Втім насправді система суттєво не зміниться: матимемо лише чергове підвищення мінімальних пенсій. «Але країні потрібна справді реформа, а не її імітація – щоб не жебракували наступні покоління пенсіонерів», –   пишуть журналісти.   

Добре знана дорога до Чорнобиля. Здається, її тепер можна проїхати навіть із заплющеними очима: Лютіж, Димер, Катюжанка, Феневичі… Роками обабіч неї майже нічого не змінюється. Хіба що до тридцятих роковин аварії місцями поклали новий асфальт. Цього разу на околичному роздоріжжі Іванкова, де символ життя роботи німецького скульптора Арміна Кьольблі, їдемо не прямо на Чорнобиль, а повертаємо ліворуч. Майже як у казці, знаній з дитинства: «прямо підеш.., ліворуч підеш…». Тільки реалії надто сумні, якась страхітлива казка виходить: прямуємо до Поліського – покинутого міста-привиду…

Чимало народних  депутатів  і  державних службовців, заповнюючи електронні декларації,   назвали джерелами своїх статків  сімейні тумбочки.  Як в анекдоті: «Звідки в тебе гроші ?», –  «З  тумбочки», –  «А звідки в ній беруться?», – «Я кладу».