У квартирі надломлена тиша стоїть щоразу, коли він приїжджає додому. Дружина знімає з плити чайник, ніби робить щось надважливе, хоча просто не знає, з чого почати. Він ставить наплічник у куток – той самий, що із напіввідірваною лямкою і пахне димом, землею, чужими дорогами. Двері тихо зачиняються, і є кілька секунд, поки обидва вчаться дивитися одне на одного заново.

У столиці презентували документальний фільм «Звільнити слово». Про українських журналістів, звільнених з російського полону або тих, хто досі перебуває в неволі.

Коли в лютому 2022 року небо над Україною розірвав перший вибух, мій дядько Анатолій Олександрович не вагався. Того ж дня, коли тисячі чоловіків ще намагалися зрозуміти, що відбувається, він сказав просто:

FPV-пілот із позивним «Бережок» – боєць 5-го підрозділу «Prime». Щодня він на передовій неба. Його дрон бачить те, що лишається невидимим – просування ворога, його укріплення, техніку. Кожен виліт – це холодний розрахунок, інженерна точність і ризик, де ціна помилки – життя. Розмову починаємо з простого: якими типами дронів тепер управляє.

Справжнє обличчя війни являють історії героїзму. Не лише в бою, а й в умовах щоденного виживання. Фільм «2000 метрів до Андріївки» режисера Мстислава Чернова та оператора Олександра Бабенка – саме такий, чесний і нестерпно болючий.

На сайті воєнторгу «Спецназ» з’явився шеврон «Крук. Ідея Ноції». Так на ньому й написано: «Ноції». Можна, звісно, вже оцінювати грамотність його творців. Але це ще пів біди. Річ у тім, що саме творіння стилістично дуже нагадує дизайн шеврону «Крук» від видавництва «Rainshouse». Проте «спецназівці» реалізують його за ціною значно нижчою, ніж вказано на сайті згаданих видавців.

Ця хвороба ще не стала пандемією, але, на жаль, масово шириться навіть тепер, коли маємо бути як ніколи згуртовані, рідні одне одному. Ні, вона не поповнює статистику фізичної смертності. Бо вбиває не тіло,  а совість…

Львів сьогодні… Пошкоджено 51 житловий будинок (528 квартир), 21 обʼєкт бізнесу, який люди розвивали роками, 2 промислових підприємства, навчальні корпуси Львівської політехніки, 19 автомобілів…

Холодний ранок 19 листопада 2023 року. Село чекає. Село зустрічає його мовчки. Без зайвих сліз – тільки стислими губами, тремтячими руками та серцями, що розриваються від болю. По всипаній квітами дорозі він назавжди повертається додому. До домівки, куди вже зранку хвилями стікаються сотні людей, щоб вклонитися Герою, вшанувати його подвиг в ім’я життя, в ім’я свободи, в ім’я України. Йому лише 24. Назавжди 24.

Я  з Чернігова. І всі три дні, поки тривав обмін полоненими 1000 на 1000, я була там. Моє місто стало домом для очікування, болю, надії та величезної людської любові.

Того ранку я не пішла до школи. Мене розбудила канонада. І голос мами, він і досі відлунює у голові:

«Почалася війна… По нас стріляють».

Мама знала, що це станеться. Всі знали. Це було лише питання часу. Село враз накрила безлюдна густа і глуха тиша. Її прорізали вибухи і гул літаків, але вона щоразу поверталася моторошним німуванням. А згодом вулиці, звиклі до дитячого гамору, озвалися криками і голосінням. Село змінилося до впізнання. І рідний дім став чужим.

У нас відібрали тепло, світло, звʼязок. Ми спали в холодному погребі, який слугував більше самозаспокоєнням, а не реальним захистом. Там пахло сирістю, землею і страхом.

Російська окупація маленької Михайлівки-Рубежівки тривала 32 дні. Я перебувала в цьому жахітті два тижні. Довгі як вічність, бо тоді не існувало часу. Рахувала дні до перемоги, хоча іноді мені здавалося, що насправді – до смерті.

Квітень 2022 р. Розстріляний росіянами автомобіль біля села Михайлівка-Рубежівка. Загинула родина, втікаючи від жахіть окупації.

Вузькими вуличками, якими я бігала дитиною, сунули ворожі танки, залишаючи на дорозі відбитки гусениць. Тими ворожими рубцями я згодом ступала, перебираючись до безпечішного місця, не знаючи, чи взагалі дійду. Як і засинаючи щоночі, не знала, чи прокинусь.

Але прокидалася і продовжувала жити. Чи точніше – виживати. Я звикла рахувати вильоти ракет, звикла спати у зимовому взутті та одязі під кількома ковдрами, звикла не митися, звикла читати щовечора «Отче наш», звикла спати, затуливши вуха. Мене, як і всіх українців, змусили звикнути до війни.

Фрагмент з особистого щоденника, 2 березня 2022 року:

«[18:47] другий день весни, тиждень у погребі. Із самого ранку були вдома. Навіть було спокійно, незважаючи на звуки автоматів та іноді вибухів. Я навіть почитала, поїла, ще щось поробила. Світло то з’являлося, то пропадало. Нині теж немає. Надвечір уже пішли в підвал. Спробую зараз заснути. Нещодавно ще приходила бабуся, пограли у шашки. Мережі немає, новин не подивишся, хіба що по радіо. Нікому не можна ні написати, ні подзвонити. Я хвилююся за всіх».

Наше село вистояло. Воно не зазнало масштабних руйнувань, але втратило декілька будинків, а найстрашніше –  життів. Я була свідком потрапляння ракети в дім на сусідній вулиці – чоловік, що мешкав у ньому, не вижив. Жінку, яка намагалась зловити звʼязок, аби зателефонувати рідним, вбито біля церкви. Росіяни також вбили хлопця, який відмовився переходити на їхній бік. Росія завжди знищує тих, хто вірний своїй країні та собі. Таких історій з окупації нашого села небагато, але всі вони мають значення.

В окупації доводиться вчитися мовчати. Мовчати, коли найбільше хочеться кричати. Тиша там відчувається по-іншому: вона ніби перекриває тобі повітря, завʼязує очі, встромлює у твій спокій гострі леза. Ти втрачаєш голос – або тому що з усіх сил кричав, або тому що мовчав, не спромігшись вимовити ні звуку. Ти втрачаєш голос, який ще вчора не боявся озвучити правду.

Врешті-решт, ти повільно губиш своє «я». Моє було ніби замкнене в клітці, з якої немає виходу. Де тиша страшніша за звуки, а повітря пахне порохом і горем. І коли ґрати цієї клітки нарешті зламались і я з неї вийшла, мусила наново вчитися жити й дихати. Михайлівка-Рубежівка знову наповнювалась чистим і мирним повітрям. Селище знову поволі оживало: розквітали люди і квітли весняні конвалії.

Ця розповідь про Юрія Татарінова. І про всіх, кого сьогодні називають двома казенними словами: «зниклий безвісти».

Серед мільйонів українців, які стали на захист країни, є і мій дядько- доброволець. Тільки-но почалося широкомасштабне вторгнення рашистів, він вивіз свою доньку за кордон, а сам повернувся додому і пішов у військкомат. Пізніше, уже пройшовши вогняними дорогами війни, пояснив мені своє рішення просто: «Маю захистити свою країну та родину. Стояти осторонь, коли ворог у моєму домі, не можу».

Початок літа 2025 року ввійде в літопис російсько-української війни як день військового тріумфу Служби безпеки України. Наші спецпризначенці під командуванням голови СБУ Василя Малюка показали ворогові і цілому світу, що можуть і вміють нищівно бити противника навіть там, де він вважає себе недосяжним, у глибокому тилу. Спецоперація під кодовою назвою «Павутина» стала справжнім шедевром військового мистецтва та розвідувальної роботи.

Ми всі великі молодці. Але я втомився… Втомився не від війни – втомився «роздупляти» оточення.

Вже більше року займаюся волонтерською справою. За цей час нам з командою вдалося закупити багато необхідного для війська: від банальної амуніції і тепловізорів до екскаваторів. Вся ця допомога тримається винятково на свідомих громадянах, які готові добровільно віддавати свої  кошти, щоб наші на фронті мали найнеобхідніше.

Коли мій тато одягнув однострій Національної гвардії України і пішов захищати Україну, для мене відкрилася болісна правда: як мало ми насправді знаємо про тих, хто щодня ризикує життям заради нас, і як часто недооцінюємо їхній внесок.

Не знаю, з чого почати. Бо скільки вже можна починати однаково? Зі слів «ракети», «шахеди», «зруйновані будинки», «загиблі», «поранені». Вони вже давно стали буденністю.

Дискусії в суспільстві – природний процес: плюралізм думок неминучий для демократії. Але здорові дискусії, в яких, як відомо, народжується істина, ніколи не зживуться з деструктивною сваркою, що сіє розбрат.  А наші громадяни навіть у час війни знаходять приводи, щоб посваритися.

Буває, йдеш Києвом, занурений у свої думки про справи, навчання, відпочинок, але в одну мить усі твої житейські клопоти кудись діваються тільки-но почуєш з автомобільного гучномовця: «Герой на Щиті!».

Чеська столиця вкотре відгукнулася на біль українського Маріуполя. Площа Вацлава Гавела зібрала перед Національним театром небайдужих на акцію до третіх роковин варварського авіаудару російської вояччини по Маріупольському драмтеатру – злочину, який обірвав життя сотень мирних жителів.

Кажуть, письменники найкраще володіють словом. Але тут саме той випадок, коли бракує слів. Коли душа концентрує німу лють.

Під завісу традиційних «Грінченківських днів» на честь 161-ліття Бориса Грінченка у столичному університеті його імені демонстрували документальну стрічку «А між снарядами – життя. Мій соколик».  Хвилюючу історію київської родини Сидоришиних вітворили на екрані магістранти факультету журналістики Дар’я Скирта-Скрипченко,  авторка ідеї і сценарію, та оператор і режисер монтажу Денис Вигонний.

Давно нічого не писав — не було можливості та й зв’язку. Новини вибивають ґрунт із-під ніг і, на жаль, не дають ані розслабитися, ані сподіватися на людське обличчя ворога. Під час війни як ніколи важливо мати на кого спертися. Хоч Біблія і вчить не створювати собі ідолів, я щодня захоплююся хлопцями та дівчатами, які творять такий «двіж», що й Голлівуду не снилося! Пишаюся!

Не всім відомо, але щонеділі у Києві та інших великих містах України на підтримку військовополонених та зниклих безвісті, зокрема, бійців Маріупольського гарнізону, проходять акції «Free Azovstal Defenders». Організовують це родини полонених та й просто небайдужі українці.

Ця книжка значною мірою прояснює читачеве розуміння інформаційної війни, яку веде проти України російська терористична держава.

Очікуємо чергового вимкнення світла. З думкою про це навіть ранкове сум’яття призупиняється – працює пам’ять: гарячково перебираєш подумки усі ближчі «точки», де працюють генератори.

МОAС, міжнародна гуманітарна організація, працює в Україні з початку повномасштабної війни і вже врятувала понад 45 000 життів. Вона має 150 команд українських медиків, які працюють на 50-ти швидких, укомплектованих сучасним обладнанням. Проєкт підтримується коштами жертводавців і на його втілення витрачають 1 мільйон доларів.

Це слово запозичене у мудрих латинян: voluntas означає вільне волевиявлення. Йдеться про особу, яка добровільно віддає свій час, енергію та навички для допомоги іншим.

З початком широкомасштабного російського вторгнення у Києві сформували загони територіальної оборони «Азов». Бойове хрещення вони пройшли під столицею: на мужності й самовідданості зокрема й «азовців» окупанти тоді добряче потовкли свої сталеві армади і живу силу. Згодом із цих загонів сформували полк ССО «Азов».  Він вів бої на запорізькому напрямку, його підрозділи гелікоптерами дісталися на допомогу оборонцям оточеного  Маріуполя. Влітку і восени 2022 року полк брав участь у херсонському контрнаступі. А 2023 року його перетворили на окрему штурмову бригаду. Її бойовий шлях  проліг через Бахмут, Авдіївку, Красногорівку.

Командир 7-ї бригади тактичної авіації імені Петра Франка, повний лицар ордена Богдана Хмельницького полковник Євген Булацик – один з тих, чия відданість і мужність стали символами сучасної боротьби за незалежність і свободу України. Усе його життя пов’язане з авіацією, яку він називає своєю другою родиною.

Пам’ятаю кожну хвилину того світання. Від вибухів одразу не прокинулася, хоча й чула їх уві сні. Але підсвідоме вважало це кошмарним маренням. Мама забігла до кімнати, увімкнула телевізор. Звернення Володимира Зеленського слухали затамувавши подих: о шостій ранку Президент України повідомив про початок війни…

Епізод російсько-української війни, коли рашисти з території Білорусі вторглися до української Чорнобильської зони. 25 лютого 2024 року наше героїчне військо вело тяжкі бої в районі міста Іванків, стримуючи просування загарбників до Києва. Близько півночі 27 лютого біля містечка з’явилася колона російських танків.

Він ступив у сутінь, розрізаючи гострим поглядом крижане повітря. Його очі, загартовані тисячами годин напруження та небезпеки, сканували темряву, шукаючи найменшу ознаку загрози… Військовий розвідник ходить по краю прірви, щоб уберегти життя десятків, а то й сотень побратимів, – така його фронтова робота.
Поспілкувався з одним із них, дізнався, як новобранцю психологічно підготуватися до війни, до яких моральних викликів слід бути готовим. Специфіка служби мого співрозмовника вимагає анонімності – дотримуюся цієї вимоги.

Воєнний стан змусив українських науковців та винахідників мобілізувати знання та ресурси для створення нових технологій і рішень, спроможних посилити захист нашої держави.

Кінець дві тисячі тринадцятого
Мені вісім. Я заклякаю навпроти телевізора, коло ранкового випуску новин. Що відбувається, чому навколо монумента Берегині на київському майдані Незалежності так багато диму, і чому супроти цивільних людей так багато страшних чоловіків, схожих на роботів-убивць? Вбраних у чорне, у чорних шоломах і з блискучими прямокутними щитами. Цього мені малій, звісно, ніхто не пояснює. Тепер уже й не згадаю, що тоді чула з телевізора і що говорили в школі. Пам’ятаю лише свій страх. За дідуся, за дядька, за двоюрідних братів, старших од мене на два роки. Страшенно боялася, що кожного з них будь-якої миті можуть схопити і кудись забрати.

Він знаний журналіст, публіцист, а нині ще й військовик Збройних сил України. На його очах змінювалася українська армія.

Олександр К., солдат 25-ого окремого батальйону ЗСУ, вступив лав Збройних сил у березні 2022 року. Вподобав собі позивний «Шабля». Не стримуючи в очах лукавих іскорок, пояснює: це, мовляв, спрощений варіант фрази «Тихіше, будь ласка, панове!». Отримав бойову посаду кулеметника і зброю – РКК (ручний кулемет Калашникова). Це відбувалося у стінах столичного Грінченкового університету – там тоді діяв один зі збірних пунктів Тероборони. Деякий час Олександра навчали новій військовій професії в Києві, потім продовжили підготовку під Броварами, а звідти групу передислокували під Канів.

В медичних закладах завжди не по собі. Тут, серед особливого, притлумленого гамору і зосереджених облич засів біль. Часом смертельний. Його дихання вловлюєш одразу і довго носиш на одязі: це називається «лікарняний запах». Але кілька походів до військового шпиталю змусили забути все, що бачила доти.

Громадська організація «Будуємо Україну Разом» (БУР) єднає молодих волонтерів для відбудови поруйнованих рашистськими варварами українських міст і селищ.

Олег Дурмасенко, батько старшого солдата ЗСУ Олексія Дурмасенка, який загинув, боронячи Україну від російських окупантів, вкотре ініціював патріотичний забіг «Шаную воїнів, біжу за героїв України».

Ранок. Залізничний вокзал столиці заливається світлом, а слідом шириться звістка: поїзд Київ-Краматорськ прибуває на тринадцяту колію. Тремтить у грудях. Дивно усвідомлювати, що їду вже не в подорож, але ще не додому. Їду на побачення до Слов’янська – мого рідного прифронтового містечка на Донеччині неподалік Краматорська.

Підіймаюся мармуровими сходами на другий поверх Будинку кіно. Чую дзвінкий сміх і музику зі славетного ресторану «Вавилон». Символічно: прийшла на показ документальної стрічки «Залізні метелики» від кінооб’єднання «Вавилон`13». Фільм досліджує збиття росіянами у 2014-му році малайзійського «Боїнга MH17», на борту якого загинули усі 298 цивільних.

Чергова повітряна загроза. Знову пронизливо і звично виє сирена. Яка ця тривога за рахунком – давно втратили лік.

Олег Грицун у військовій журналістиці з лютого минулого року. Має досвід роботи на передовій на півдні та сході України.

Навесні минулого року світ захоплювався силою духу захисників «Азовсталі». Після 86 днів безпрецедентної оборони у потрійному оточенні ворога вони вийшли з території комбінату за наказом командування. Утім ані самі оборонці, ані їхні рідні не могли уявити, що, евакуювавшись від п’ятитонних авіабомб, вони на невизначений термін будуть відправлені до катівень.

Упродовж понад 30-ти років незалежності світ мало знав про Україну. І ще менше звертав на неї увагу. Багато хто вважав її ледь не випадковим уламком розваленого СРСР. І дружна більшість – придатком росії. Рік повномасштабної війни кардинально змінив геополітику. Сплативши жахливу ціну, наша країна стала справжнім світовим трендом. Українці явили себе нацією, героїзм і волелюбність якої нині викликає щире захоплення на всіх континентах .

Терор російських окупантів ширився багатостраждальною Чернігівщиною, як та чума. Варвари скаженіли від того, що бачили в очах більшості наших людей не гостинну приязнь, а люту ненависть. І сіяли страждання, впивалися своєю владою над беззбройними і безборонними. Вихлюпували свою нелюдську скажену злість на селах довкола нескореного Чернігова, об давні вали якого розбивали свого сталевого лоба. Наткнувшись тут на такий злютований опір ЗСУ і бійців терооборони, який їм не снився навіть у їхніх п’яних снах.

За даними інтернету, з близько 60-ти тисяч українських жінок, котрі нині служать, 40 тисяч перебувають у лавах Збройних сил України. Значна частина несе службу у Прикордонних військах. Саме їм присвячено фотопроєкт «Неймовірна», нещодавно презентований в Укрінформі.

У нинішньому звитяжному протистоянні українців збройній навалі російських варварів – чималий внесок Повітряних сил ЗСУ. Про те, як українські воїни боронять наше небо, виявляють, ідентифікують, супроводжують та знищують ворожі повітряні об’єкти, розповів на онлайн-брифінгу в Укрінформі речник командування Повітряних сил України Юрій Ігнат.

Того лютневого ранку українці вперше за роки Незалежності не побачили сонця. Життя ніби зупинилося, попереду, здається, була непроглядна пустка безнадії. Ми відчули на собі кривавий «братній» поцілунок каїна.

У фільмах чи книжках світах кожен-кожна з нас могли обирати свого героя чи героїню. І щиро вболівати за них. Нас водило світами фантазій, чар та нестримних пригод, але ми точно знали, що, перегорнувши останню сторінку чи дочекавшись заключних титрів на екрані, повернемося в звичну буденність… Ті, хто читали чи дивилися історії про непереможних героїв, виросли, змужніли, і багато з них сам перевтілився в героїв. У реальних.

Не впевнена, що можу назвати себе вірянкою. Я не ходжу до церкви, не знаю молитов, проте точно вірю, що щось існує — якась енергія, до якої можу звернутися з проханням чи подякою. Іноді говорю до Бога, іноді — до сили Всесвіту.

«Возсія мирові Світ разума!..»

Рік тому соціологічна група «Рейтинг» розпитувала українців про їхні найсокровенніші мрії. Респондентами були чоловіки і жінки віком від 16 років. Найбільше, 58% опитаних, відповіли: мріють про міцне здоров’я. Значна частина респондентів бажала б збільшення зарплат і пенсій, 40 відсотків учасників мріють про дітей та онуків. А ще хтось – про власний будинок, подорожі, вдалу кар’єру і щасливе кохання.

Тут темно й тісно. Мої ноги затерпли від незручного положення і трохи поколюють. Пружини над головою постійно перемовляються тонким скрипінням. Так тихо, що чую, як серце пульсує у горлі, довкола обличчя літають маленькі клубочки пилюки. Лежу, притиснувши до грудей ляльку, ледве вміщаючись у цій коробці. Наче черепаха, що принишкла у замалому панцирі. Тільки панцир мій не надто міцний – у такий зазвичай залізають діти, граючись у хованки.

Про перші 100 днів на посаді, особливості роботи під час воєнного стану та виклики, пов’язані з російською агресією розповів на брифінгу в Укрінформі уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець. Повідомивши: за цей час до його офісу надійшло 15 001 звернення.

Звичне у мирний час висвітлення «світського життя» – те, до чого медійники нині ставляться максимально обережно. Не лише через внутрішній «моральний компас», а й через можливий осуд за «аполітичність» та «асоціальність». Слово справді стало зброєю. «Самофільтрації» зазнають і публікації в соцмережах.

Кримськотатарський ресурсний центр від квітня цього року відслідковує поширення фейків про НАТО у ЗМІ тимчасово окупованого Криму. У червні центр навіть відкрив нову антифейкову рубрику «НАТО у ЗМІ окупованого Криму».
На пресконференції, скликаній в Укрінформі, експерти громадської організації поділитися з журналістами основними тенденціями поширення на півострові інформаційного фальсифікату.

Лише за тиждень і лише на Харківщині Збройні сили України звільнили близько 8,5 тис. квадратних кілометрів території України. Цей блискавичний наступ викликав серед українців справжній підйом радості й гордості і вкотре збурив щире захоплення цивілізованого світу. А тимчасом кремлівський диктатор, з трудом приховуючи розгубленість і ляк, харамаркає у «зомбоящику» для своїх довірливих підданих нову маячню про чергове «перегрупування сил» російської армії.
Як змінилася ситуація на фронті, зокрема на його південному напрямку, розповіла на брифінгу в Медіацентрі Україна – Укрінформ начальниця об’єднаного координаційного пресцентру Сил оборони півдня України Наталія Гуменюк.

Ще торік Шполянська об’єднана територіальна громада жила своїм звичним, буденним життям, і гадки не гадаючи, який жах їй доведеться пережити у найближчому майбутньому…
Читаю місцеву пресу річної давнини, порівнюю тодішні провідні новини із нинішніми – і мимоволі на думці: це було в іншому світі, «десь, колись, в якійсь країні»

Безкрайні поля Полтавщини рясно поливає дощем. Накрапувати почало ще в Києві, але тут погода розігралася не на жарт. Двома машинами мчимо в бік Харкова. В нашій – спорядження та медикаменти для захисників, позаду двоє закордонних журналістів та волонтерка зі Львова. Ми обіцяли познайомити їх з Харківськими спецпризначенцями.

Не вперше було відвідувати північ Київської області, але вперше з моменту повного виведення російських військ. Ранок на столичному вокзалі. Колеги–волонтери поять чимось схожим на каву, нині сприймаємо це як розкіш. Небо знов затягнуло, з тяжких хмар накрапає ріденький дощ.

Ранок волонтера також починається з кави. Але не з якісного напою в одній зі столичних кав’ярень, а з гіркуватої рідини у пластиковому стаканчику. Такою залюбки напоять на будь-якому з наших сховищ-складів. Пропонують поснідати, але аби не образити бабусю, котра готує на всіх, хто живе у сховищі, ввічливо відмовляюсь. Голод мобілізує, ситим я починаю засинати, а дорога попереду далеченька. До того ж ми не знаємо напевно, що на нас очікує.

Цей маршрут знайшов мене наприкінці першого тижня війни. З-поміж десятків дзвінків про потреби вихопив його.

Я позитивістка. Все своє свідоме життя вишукую світлий промінь – навіть у суцільному мороці.

Інтернетом поширюють відео, де люди на митницях говорять, як вони сумують за Україною і хочуть додому. За кордоном їх гарно приймають, але вони все ж таки гості у чужій державі. Піднесений дух, патріотизм вражають! Та чи не минула ейфорія? Як є насправді?

Цілий тиждень вмовляла маму та її чоловіка поїхати від війни у безпечне місце. Той тиждень правильніше б назвати вічністю сподівань. Довгий тиждень, який потім перейшов у місяць цілковитої невизначеності. Батьки маминого чоловіка – похилого віку, самостійно не пересуваються, потребують постійного піклування. І він вирішив залишатися. А з ним залишилась і моя мама.

Триває четвертий місяць української боротьби проти російських окупантів. Серед міст, які особливо потерпають від російської навали, – Миколаїв. Його мешканці від початку війни перебувають під постійними обстрілами. В місті давно відсутнє водопостачання, порушено логістику. У таких скрутних умовах боротьбу на передовій доповнює волонтерський фронт, учасниками якого стали студент Київського університету імені Бориса Грінченка Віктор, його брат Олексій і їхній товариш Володимир. Ще 24 лютого хлопці організувалися в неофіційну благодійну організацію «Миколаїв Добро».

Передсвяткове воєнне 7 березня. Повітря не пахне весною, замість дзвінких пташечок чутно роботу наших крутезних Протиповітряних сил та страшну канонаду десь у напрямку Бучі.

Вишуканий ресторан люб’язно надав просторе приміщення з відтінками шоколадного кольору, аби тут розташувався ще один маленький цех. Тринадцятеро людей – жінки та чоловіки – щодня сходяться сюди, щоб під орудою пані Уляни та пані Вікторії ліпити вареники, які потім відправляють на фронт.

Від початку березня Берислав, що на Херсонщині, окуповано російською вояччиною. Страх, ненависть, холод, відчуття втрати реальності… З тим нині живуть бериславці.

Замість мирної ранкової кави – гортання стрічки новин і перекличка друзів. Замість вечірнього перегляду фільму – сеанс заспокоювання родичів.

Смурний ранок не від погоди – від війни. Так, вона відійшла від Чернігівщини, отримавши розгром, але палить наші міста й села на Слобожанщині, на Донбасі, у Таврії і Приазов’ї. У Гомелі росіяни концентрують техніку і війська при білорусах, а ті відводять очі…

Він прийшов слідами дощу. А той вицигикував по бляшаних підвіконнях, мірно й сильно бив по дахах і вікнах, шумом своїм покривав інші, криваво-краючі звуки російських снарядів та авіанальотів, що були недавно. Були, але завдяки методичній волі всепоглинаючого дощу – наче їх уже й не було. Психотерапія дощу.

Вогкий ранок прийшов на побиту нелюдами землю, споглядаючи, як люди на Сіверщині поступово приходять до тями після навали чужинців. Розміновуються села й дороги, але, ради Бога, не спішіть у ліси і лісопосадки, бо там може бути багато «подарунків» від самозваних братішек! Цей рік точно не буде врожайним на березовий сік…

Уже звикаємо до мирних ранків на Чернігівщині, уже тягне до землі, бо ми хліборобська нація, на відміну від кочівництва окупантів, бо сьогодні – Благовіщення Богородиці і після цього свята вже можна чіпати землю.

Ранок класично-квітневий, сонячний, вмитий нічним дощем і просочений живлющою вологою…
Був би таким гарним, якби не війна…

Ранок прийшов у благословенній тиші, яку мирно перебиває шум старого київського шляху з Чернігова до Києва через Вишгород. Доки не відкрито традиційну дорогу через понищені росіянами Количівку, Іванівку, Ягідне, Красне, офіційно дозволено рухатися в обидва напрямки саме старим шляхом. Це шлях Володимира Мономаха та Іллі Муровця з незначними змінами – скажімо, отой первісний стелився через Шестовицю. Мономах у заповіті писав, що від ранньої до вечірні він доїжджав до Києва, звісно, конем верхи.

Він прийшов нарешті із сонцем, але від того не стала відтаювати душа, бо вчора до макабричної інформації про геноцид росіян у Бучі додалося нове жахіття – про злочин у Ягідному.
Я знав цю інформацію раніше, від військових, але до останнього не хотів вірити, аж доки не підтвердили її в обласній військовій адміністрації.

Не помічаєш, що ранок сірий, бо він – тихий і це головне. Не помічаєш, що ранок недільний, бо російські бомби та снаряди змішали із залізом не тільки тіла, землю, дерева, але й дні.

Можливо, воно забудеться, як забуваються тривожні сни. І я мало кого здивую тим, що евакуювалася з окупації. Бо навіть не тисячі, а сотні тисяч людей одномоментно проживають цей процес мученицької евакуації з міст і сіл України, на які посягає російський окупант.

Дощ із ночі старанно відмивав землю від російської нечисті.

Вчора прилетіли чорногузи. Не всі, і не на всі гнізда, але прилетіли, мабуть, тривожно споглядаючи згори покоцану російськими хижаками українську землю. Сусід Сергій каже: «Я поздоровався, а вона крила розпустила і обходить гніздо, мовляв, це моє, не чіпай!». Він чомусь вирішив, що то жінка чорногузячого роду…

Він прийшов з дрібнесеньким дощем і радісними звістками про втечу російської армії з Чернігівщини. Звісно, не всі і не навіки, але вчора вони, побиті під Києвом, з підібганими хвостами двома колонами по 300 і 150 одиниць техніки драпали лосинівським та ічнянским напрямами. Їх Чернігівщина зустріла гаряче: був бій біля Нової Басані, а от Стару Басань окупанти дуже понищили.

Тихий досвіток. Трагічно тихий. І з блювотним сморідком Росії – підступної, хижої, брехливої. Бо після заяви про відведення частини військ з київського та чернігівського напрямків вечір і ніч росіяни гатили по Чернігову і Ніжину. Є пожежі в центрі Чернігова, про інші наслідки ще не оголошено. Власне, брехня – суверенна риса росіян, нічого нового.

Сей ранок пахне дощем і… волею. Тиша і ґелґіт якихось еміграційних птахів. Підсвічені напівсонним сонцем хмари підсвідомо тривожать: чи не від пожеж? Але слава Богу, ні! Просто хмари. Просто схід сонця. І це вже неймовірно.

Коли настає світанок, стає спокійніше, не так в’ялить душу страх перед російськими авіабомбами, які кидають на наші голови «асвабадітєлі». Чернігів виживає без світла, тепла і подачі води, дивуючись сам собі своїй стійкості. Воду люди беруть завдяки героїчним діям працівників «Чернігівводоканалу». Як добре, що це підприємство комунальне, що не віддали його у приватні руки, бо маса хапуг, що поприхватували підприємства, повтікали, тільки-но забахало…

Ранок таки виборсався, хоч і з натугою, з-під чорнющого хмаровиння, начиненого сніжною крупою, тримаючи в пам’яті нічні видива пожарищ древнього Чернігова. І то були не древні сни про пожарища орди монгольської, а таки свіжі – орди московської.

Крихка тиша воєнного ранку. Мовчать навіть півні і пси, мовчить людська техніка, ще не тече березовий сік, бо земля глибинно змерзла.

Живий і навіть здоровий. А мовчав через відсутність інтернету та вчора наслухав перший за всю Широку війну дощ, який і прийшов несміливо, певно, боячись війни більше, ніж бояться вже обвиклі люди. Цілий день він ходив околясом темними хмарами і тільки ввечері наважився пошепотіти по дахах і підвіконнях, смачно прицмокуючи у маленьких калюжках…

Яка сухенна весна – за час Широкої війни жодного дощу! І російські снаряди, крім людей, вбивають ще й наші луги: білі дими переплітаються над Україною, як молитви. Як прохання з прокляттями, що, також переплітаючись, ширяють з України до неба.

Він прийшов у тривозі: цей пост міг би не з’явитися, але деталі поки що не можу розкрити. Скажу лишень, що спав, як заєць на купині. Що ж, на війні – як на війні. Зрештою, Бог не без милості, козак не без щастя…

Сьогодні кацапське літаюче стерво забарилося – прилетіло бомбардувати о 5.15. І хоча в сірому світанковому небі їх вцілити важко, наші намагалися. Проте 4 бомби впали на сіверську землю в радіусі Чернігова. Рашисти не вдовольнилися цією «дружбою»  – прилетіли ще й після 6-ї, але їх уже зустрічали українці. Не квітами – ППО. Так хочеться, щоб уцілили, щоб швидше встановити всеукраїнський рекорд – сотню збитих путінських стерв’ятників. Наразі їх 96,  і один збили вчора.

Знову Господній ранок спаскудив російський літак. За заведеним маршрутом – із Білорусі, за заведеним будильником –  близько 5-ї ранку. Летів і скидав смертносний доказ «братньої любові». Знову стрясалася земля аж по довкілля, знову стоїть над моїм Черніговом дим пожарища. Коли вже його покладе в матір сиру землю прицільний український захисник?

Треба б говорити про день народження геніальної Ліни Костенко, якій сьогодні виповнилося 92 роки. Але ранок знову почався зі зловісного гулу рашистських літаків, які летіли з Білорусі. Лукашенко став підтирачем путлєра, як свого часу були Хорті в мадяр чи Тісо у Словаччині. І білорусам заціпило… 

Він почався, коли ще не було й третьої ночі, – гулом літака й глухим вибухом бомби.
Вчора росіяни обстріляли в Чернігові чергу за водою, раніше, нагадаю, також обстріляли чергу за хлібом, вбивши 13-ро людей. Скільки загинуло вчора, ще не знаю.

Ранок у Чернігові знову почався з авіанальоту та роботи нашої протиповітряної оборони. Знову о 4-тій – і чого їх, що Гітлера, що Путіна тягне на цей час? Невже радники з тої самої окультної секти? Ранок став ще й продовженням вечора, коли одна жінка телефонує: «Прорвали там!..», друга: «Прорвали сям!..». Воістину, в деяких жінок варто б на час війни повідбирати мобільники… Проте, на всяк випадок, поклав у кишеню штанів флешку, на якій недописана моя книжка про Левка Лук’яненка…

Що наше життя? Гра долі… У якій ніколи не знаєш де знайдеш, а де втратиш. Тому головне, мабуть, жити на повну.

Цей ранок був би сонячно-радісним, якби не війна. Був би клопітним на півдні, де вже кипіла б посівна, – якби не війна. Йому б раділи пасічники півночі, адже пчілки обліталися, – якби не війна.

Двадцятий ранок Широкої війни.
Двадцятий, а Україна тримається!

Звуки війни вигострюють слух і витончують душу. Розпізнавання «Градів» і танків стало банальним. Як і завмирання при звуках літака: чи скине братські подарунки від російського народу? Але вже й пташині перегуки насторожено фіксуєш, а виття далекого пса зрозуміло які викликає асоціації…

За всі дні війни сьогодні вперше так сміявся.
Розсмішили орківські бляхарі, ті, що наштампували для свого воєнторгівського консервованого м’яса медальку «За взятіє Кієва».

Напередодні столицю притрусило снігом, а сьогодні було багато сонячного проміння, втім повітря не прогрілося. Вперше, мабуть, за стільки тривожних днів вдалося виспатися, хоча й пізно полягали. Позаминулої ночі, коли оголосили повітряну тривогу, щось загупало так, що тряслися вікна, але я вже знаю, що того гупання не завжди треба боятися. Заспокоювала себе, що це наші відправлять русню в пекло. І як же зраділа, коли довідалася, що в районі бойових дій полк спецпризначення ЗСУ «Азов» разом із 72-ю бригадою знищили техніку батальйонно -тактичної групи (БТГ) шостого танкового полку (Чебаркуль) і навіть полковника їхнього упокоїли!

Два тижні війни.
Ми вже інші.

Цей день належить Тарасові Шевченку й Україні. Хоча він знову означений сиренами повітряної тривоги у Чернігові, новими повідомленнями про звірства російського дикуна з ракетами.

Цей ранок приходить скрадливо, у білій габі нічного снігу – так обережно промацує шлях, як наші ранкові дзвінки рідним і близьким, дзвінки перевірки чи живі: «Доброго ранку!». Коли приховуєш віддих полегшення, чуючи слово у відповідь. А банальне досі побажання «Доброї ночі!» стало майже магічним заклинанням…

Перший день Великого Посту. Взагалі- то піст – це не про їжу (бо то зветься дієтою). Піст – це співпереживання Христу Розп’ятому. І зараз ціла Україна постує. А Чернігів – страшним, суворим постом: учора ввечері рашисти побили дві багатоповерхівки, дві школи, три дитсадки. Про кількість убитих наразі невідомо – не до підрахунків. Над древнім містом стояли чорні хмари російської підлості й українського гніву. 

Наче світ український став цим ранком посередині якихось світових вагів-перевагів. Але ранкові удари по Чернігову і навколо, ні, не порушили рівновагу, а лишень влили злості та стійкості в українських оборонців. Та додали цементу в українство. Мене вчора вразило відео з Новопсковська Луганської області: прості люди стоять навпроти окупантів і кричать їм, що тут Україна.Ті у відповідь стріляють і ранять, а ніхто не тікає – пораненого піднімають і далі обзивають росіян заслуженими епітетами. Роблять це з українськими прапорцями.

Це справді Народна війна.
Став командир перед призваними з оперативного резерву, щоб поставити завдання, і починає: «Дядьки! Гранатометами стріляємо справа…». Дядьки поблажливо слухають і поволі тягнуть ящики з патронами на позиції…

Обожнюю ці кольори: синій і білий! Традиційна хата на рідному Поділлі.
Тут живе мій брат Василь з дружиною Тетяною.

Став боятися тихих ранків. Учора був тихий, а став пречорним: щонайменше 33 мирних чернігівців убили росіяни під час бомбувань житлових районів на вулиці Чорновола та в районі 18-ї школи. Цікаво, російським льотчикам, які летіли низько, бо в Чернігові хмарність, і прекрасно бачили, що там нема військових об’єктів, видали шоколадки до ранкової кави чи просто поплескали по плечах «Маладци!»?

Час проби на міцність. Усього й усіх: металу, землі, техніки, а головне – людини! Мокшанський вулкан, що періодично дихав гарячою сіркою, розкидав смертельне каміння і струшував світ, – вибухнув.

Війна – це час від часу дивитися фото, зроблені в мирний час, і ховати сльози. Бо маєш бути сильною.

Сьомий ранок Широкої війни. Тиша така, що тільки чути крики сусідських гусей – цих нащадків римських рятувальників, та шелест дрібного снігу по торішньому листі – як скрадливі кроки сил спеціальних операцій…

сипався сніг,
сипавсь на квіти;
плакали всі,
всі, навіть діти;

Ця історія трапилася з нами вчора. Ще одне свідчення того, чому ми неодмінно переможемо у цій війні.

Події останніх днів засвідчили кілька безсумнівних речей:

Над Майданом літають Ангели… І здовж усієї Інститутської, на тонких линвах між деревами та ліхтарями теж тріпочуть крильцями прекрасні білі янголятка. Хлопчик років десяти, відсторонившись від батьків, по-дорослому покладає квіти до імпровізованого постаменту, яких тут багато, і непомітно торкає рукою пластмасову каску: їх тут теж багато, але ті, хто їх носив, уже ніколи не повернуться на Землю.

Соціологічна група «Рейтинг» опитала молодь та людей середнього віку і дійшла висновку:  55% респондентів асоціюють День святого Валентина зі… звичайними і буденними клопотами в пошуках подарунків для небайдужої людини.

Експерти Київської школи економіки (КШЕ) провели онлайн-брифінг, на якому проаналізували перебіг коронавірусної пандемії в Україні минулого року.

Пресконференція в інформаційному агентстві «Інтерфакс-Україна» інтригувала назвою: «Масові обшуки в Чернігові – політичний тиск на місцеве самоврядування». Журналістів скликали двоє міських голів, однин із яких – столичний. Віталій Кличко, київський голова і лідер партії «Удар», почав розмову із тривожної статистики: «За останні кілька місяців місцеву владу Чернігова обшукували уп’ятеро частіше, ніж за останні шість років». Це, за визначенням, пана Кличка, не просто політичний тиск, а «диверсія» центральної влади. 

Біля театрального під’їзду, чекаючи на виставу, нарахувала десять поліцейських автобусів та п‘ять великих автозаків. На величезні зелені броньовики Нацгвардії, які стояли з тильної сторони театру, і не зважала: там завжди рясно, до них звикла… Патрульні легковики теж не рахувала, бо вони то стояли, то від’їжджали, і так різко старуючи, ніби десь на тротуарах тисячі злочинців зривають діамантові сережки із панянок, які ризикнули о шостій вечора вийти на променад до театру… Автоколону поліційників  об‘єктив мого телефона так і не зумів охопити: машини щільно вишикувалися у два ряди, закриваючи театральний під’їзд, а поліцейські автобуси підігнали впритул до будочки, де театрали зазвичай п‘ють каву. Замість звичних завсідників того вечора кавували  змерзлі поліціянти, а публіка продиралась крізь увесь цей сюр…

Миколаївський телеглядач ступив у 2022 рік із втратами: рівно опівночі 1 січня у користувачів МКТБ (Миколаївське кабельне телебачення)  зник сигнал від телеканалів двох медіагруп: «1+1 Media» та «StarlightMedia». Як пояснив директор ТОВ «Миколаївське кабельне телебачення» Андрій Бражко, ці холдинги збільшили вартість своїх послуг і співробітництво стало для провайдера збитковим.

Ковідна пандемія принесла світові лихо не лише вкрай тяжким перебігом хвороби і мільйонними жертвами. Навіть ті, хто одужав, часто-густо приречені тривалий час відчувати його наслідки.

Коли Президент України спілкувався у столичному «Creative States Arsenal» із журналістами, майданчик перед будівлею жив своїм життям. Я спробував зануритися у нього.

Цьогорічним лауреатом премії імені Джеймса Мейса «За громадянську позицію»  став Андрій Цаплієнко – журналіст, репортер,  режисер, автор кількох книжок, які  висвітлюють події в найгарячіших точках планети, розповідають про путінську анексію Криму та російсько-українську війну на сході України.

У Нaцioнaльнoму музеї Рeвoлюцiї Гiднocтi оголошено результати трeтього кoнкурcу наукових студентських робіт на здобуття Вiдзнaки iмeнi Гeрoя Нeбecнoї coтнi Ceргiя Кeмcькoгo.

«Таваріщі, рєволюція, о которой так долго говорілі большевікі, свєршілась!»
Сиве марево більшовицького гніву гойдається на площі Конституції, покриваючи ділове завивання сирен «швидких», якими рясно зойкають київські вулиці.

… Їхав прощатися з Віктором Женченком,  письменником-побратимом. Він не зміг здолати коронавірусну атаку: пролежав близько двох тижнів під кисневою маскою і помер. Прощалися біля стін столичного Будинку письменників, що на вулиці Банковій. Добиратися на траурну церемонію довелося метрополітеном. І ось уявіть собі – я з прощальними трояндами в руках і сумними думками-спогадами, о довкола не полічити пасажирів метро без масок чи з масками що сяк-так прикривають рот. Знаєте, в цей момент хотілося криком кричати: «Люди, ви що – подуріли?! Яких вам іще потрібно жахливих статистик. щоб ви нарешті натягнули на писок маску?!»

Тепер ветерани мають свою власну нагороду – «Багряний хрест». З нагоди його презентації в агенції «Укрінформ» навіть скликали спеціальну пресконференцію. Як зазначив ініціатор створення відзнаки, ветеран російсько-української війни, представник команди «Простір можливостей» Антон Колумбет, так ветеранська спільнота віддячуватиме всім небайдужим до долі рідної країни, її захисників – лікарям, представникам державних структур, громадський організацій, волонтерам – за внесок у покращення соціального захисту учасників бойових дій.

В селі Щербанівці на Київщині вшанували монументом митрополита Київського і Галицького Тимофія Щербацького. Чин освячення пам’ятника очолив архієпископ Агапіт із собором духовенства релігійної громади Православної Церкви України Обухівського району. В урочистостях узяли участь скульптор Михайло Горловий, представники місцевих органів влади, громадських організацій, історики. Патріотичними піснями завершив захід народний артист України Тарас Компаніченко.

Мені соромно за столицю і за країну загалом. І не тому, що ми посіли на Олімпіаді 44-те місце, а тому, що в Україні все ще не викорінено расизм. Сказати єдиному українському чемпіону Токіо-2020 «вали з країни», бо ти «чорна мавпа», – це образити не адресата, а народ, до якого він належить.

У Чернігові відбулась онлайн-дискусія «Євромайдан у регіонах»: експерти та учасники тих подій відтворювали хронологію спротиву, емоції, що тоді вирували, знакові імена  учасників. Активна фаза протистояння чернігівського євромайдану між активістами та правохоронцями розпочалася у сіверській столиці раніше, ніж у Києві. Тутешня влада попервах поводилася дуже агресивно. Блюстителі порядку не церемонилися із протестувальниками: людей розганяли, намагалися залякати, силоміць відібрали й вивезли у невідомому напрямку підсилювальну, гучномовну апаратуру.

Кремлівські старці знову заполонили собою весь медійний простір, ганяючи, мов на цирковій арені, своїми зеленими чоловічками. Світ завмер в очікуванні ядерного попелу на свою бідну голову, що цілком природно. Але оскільки у Всесвіті нічого не трапляється без причини, то варто цю ситуацію копнути глибше. Тобто розібрати її з езотеричної точки зору.

Слово «стабілізація» стало в карантинній Україні чимось на кшталт мантри. На неї гадають усезнаючі політики, її майбутнім світлим обрисом втішають суспільство представники влади, до неї вдаються численні експерти.

Національний музей Революції гідності та Український інститут національної пам’яті презентували результати соціологічного дослідження про ставлення українців до подій на Майдані 2014 року. Три роки тому таке опитування вже проводили, і нині кількість українців, котрі підтримують український спротив, помітно зросла, що не може не тішити.

А, може, нам зовсім і не «пороблено», а ми такі насправді? Принаймні поки ніщо не вказує на те, що ми зробили бодай якісь висновки з власної історії. За ті нетривалі періоди державного існування України шкодили собі не менше, ніж хитрі сусіди. Але що сусіди – у них свій інтерес. Нам конче треба збагнути самих себе.

Влада Львова вирішила вкотре самотужки показати європейський клас господарювання. Управління екології міськради запропонувало низку нововведень, покликаних, на думку ініціаторів, значно покращити екологічний стан міста.

Днями у мене на кухні звучало, повторювалося, лунало слово «кіно», але це не була розмова колег про нові фільми або про нагальні кіношні проблеми. Просто у мене на кухні працює маленький телевізор. Я остовпів перед ним настільки, що довелося подивитися ще раз вночі повтор «Прямого ефіру» на «Прямому каналі».

Ще 2011 року на фасаді столичного офісу Національної спілки журналістів України було увічнено меморіальною дошкою Георгія Ґонгадзе. Цього ж року, 16 вересня, у день трагічного двадцятиліття, коли журналіста було викрадено, а потім убито, стару дошку замінили новою скульптурною композицією авторства Василя Маркушина.

Час такий нині – всі носять маски: хто на лиці, хто на серці, хто в думках. Оті маски, мов осіннє листя, осипаються на людей. Тих від слабості захищають, тих від правди ховають, тих від стиду заслоняють.
Суцільний маскарад.

Новий антирекорд за кількістю нових хворих: майже 2 з половиною тисячі українства.

Достатньо одного погляду на нумерологічну психоматрицю України, аби зрозуміти, що українці – дуже емоційний народ. Емоційний до скандальності, цілковитої затятості і тотальної непоступливості. Тому й непримиренно гриземося через політичні вектори, мову, віру, світоглядних кумирів, відбираючи у самих себе шанс на рух вперед.

Якось одного разу, пафосно натягнувши на себе вечірню сукню із темнозеленого оксамиту і замшеві черевички на високих підборах, я помітила легке збентеження на обличчі свого французського друга, який запросив мене до театру.

Міністр оборони вимагає викриття корупційних схем, «а не гасел та імітацій бурхливої діяльності». Про це запевнив на онлайн-брифінгу в Укрінформі начальник управління з питань запобігання та виявлення корупції Міністерства оборони України Вадим Приймак.

Раніше маски здавалися трендом якогось азійського напівбожевільного дизайнера.

Почитав оце, як у моєму рідному Тернополі невідомий добрий чоловік заніс на лікування чужої дитини 100 тисяч доларів, попрощався і мовчки пішов собі, не відгукнувшись на запитання «Хто ви?»

Коронавірусний карантин виявив цілу касту соціальних мазохістів… Чим більше їх утискають, чим різкіше їм викручують руки – тим у солодших, аж до екстатичного, конвульсіях вони здригаються.

Пік захворюваності коронавірусом в Україні, схоже, припаде на двадцяті числа квітня. Принаймні такий прогноз зробив лікар-епідеміолог, колишній керівник центру «Здоров’я» Володимир Курпіта. Він порівняв динаміку поширення хвороби у Китаї, Італії та Іспанії із ситуацією в нашій країні. На думку спеціаліста, суттєве зниження рівня захворюваності відбудеться до кінця травня. Цьому посприяють тепла сонячна погода і наші традиційні городи: люди переберуться на свіже повітря, полишивши скупчені міста…

Понад тиждень Україна на карантині. Влада щоденно оприлюднює зведення зі ще однієї передової, медичної. Вони невтішні: заражених COVID-19 додається. Є, на лихо, і перші жертви. Втім відомо і про перше щасливе одужання: за інформацією МОЗ, результат тесту на наявність коронавірусу у  мешканця Чернівців двічі показав негативний результат.

Власник мережі «Медтехніка» Олексій Давиденко повідомив через мережу Фейсбук просто-таки казкову, як для езотеричних спостережень, новину: українські скоробагатьки взялися скуповувати на складах апарати штучного дихання й розтягують їх, мов хом’яки, по своїх приватних норах.

Бізнес та екологія – ці теми стали центровими на цьогорічному «Free Generation Forum». Власне, питання, яке посутньо розглянув форум, було одне і конкретне: «Чи зможе в нашій державі бізнес розв’язувати екологічні проблеми?»

Автобуса так гицало по сільських ямах, що пані збоку, вирячивши очі, затиснула рота долонею. «Ще вилетить до біди…», – промимрила на зупинці крізь штучні зуби.

Якщо спитати пересічного українця «Що таке журналістика?»,  більшість людей нині асоціюватимуть її, напевно, з брехнею та маніпуляціями. На жаль, таке сприйняття найдавнішої професії в Україні стало нормою.

Вперше в житті відчуваю себе вже не просто «старим політиком», а реально «динозавром».
Нас накрила не хвиля, а справжнє цунамі, яке змило все на своєму шляху: гарне і погане, цінне і беззмістовне.

«Спитай мене: Хто Я?». Так інклюзивна театральна студія імпровізації «Далі буде» назвала інтерактивний перформанс, який представила у Вишгородському міському центрі художньо-естетичної творчості учнівської молоді «Джерело».

Порошенко – не ікона і не генсек, а робочий інструмент в руках Божих. І свою роботу він робив.

Не збирався нічого писати про політику. Лишився тиждень, отже симпатії, певно, сформовані. Тому – нема сенсу. І бридко…

Увечері 31 березня, після закриття дільниць для голосувань стало зрозумілим: вибори Президента України відбулися. Дві третини громадян скористалися своїм правом обирати Главу держави.

Вже два тижні виставляю перед своєю крамницею безкоштовні яблучка.

Кілька сотень маніфестантів, переважно жінок, зібралися в центрі столиці з плакатами: «Свобода! Рівність! Сестринство!», «Квіти — клумбам, права — жінкам!», «Моє тіло — моє діло!», «Сексу — так! Сексизму — ні!». Зрозуміло, так учасниці феміністських організацій зустріли 8 Березня – Міжнародний день жіночої солідарності та емансипації.

Стрівся з одним відомим депутатом.
Він говорить, я слухаю, але більше придивляюся, наслухаю його єство, точніше – нутро.

Для телемедійників звістка стала січневим громом: в останній день першого місяця року звільнено з посади голову «Суспільного мовлення «UA: «Перший» (колишньої державної НТКУ) Зураба Аласанію. Звільнений подав у «Фейсбуці» проект рішення Наглядової ради. Звісно, в процесі обговорення деякі формулювання могли зазнати редакційної правки, але, напевне, акценти залишилися ті ж. Як написала «Телекритика»: «Причини звільнення – суто політичні: телеканал «UA:Перший» не показував президента». «Хоча б не палились так відверто», – прокоментував рішення Наглядової ради сам Зураб Аласанія. Але, схоже, спалився таки він.

Майже подія року: Гусятинська об’єднана територіальна громада спромоглася придбати новенький сміттєвоз! Радості повні міхи!

Пронизливий вітер пробирає до кісток. А вона стоїть, спершись на холодний залізний паркан, і продає віники.

У столичному «Американському домі» дискутували на тему: «Журналістика під загрозою. Результати Індексу стійкості медіа-2018».

Плинність речей: народження, розвиток, падіння, смерть. Сторінка за сторінкою, день за днем все змінюється і стає історією, яку можемо й  не помітити чи, навпаки, не забудемо ніколи.

5 серпня Україна згадувала жертв Великого терору 1937-1938 рр. З 2017 року цей день оголошено Днем пам’яті, який відзначається на державному рівні. За  15 місяців Великого терору в СРСР було заарештовано 1,6 млн. громадян. Український народ зазнав тоді гігантських утрат: 800 тис. наших співвітчизників знищила сталінська більшовицька катівня.

Вірні Московського патріархату прогулялися «хресною ходою» по Києву. Воно б і на здоров’ячко, але тут виникають і «спрашіваються» принаймні два питання. Точніше – «вопроса».

У сьогочасному світі таки поменшало людяності і доброзичливості. Навіть та позавчорашня  газета, що начебто заступала нам життя псевдоправдивим пафосом своїх сторінок, все-таки дихала теплом людських історій. А сьогоднішній блакитний  екран монітора, теплий на доторк, часто одвіває холодом відчуження. Відкриваю «Інстаграм» – відому соціальну мережу. Користувачі зі щасливими обличчями постять, а точніше пропагують, веселий відпочинок на Балі чи ще далі, диктують модні тренди, нав’язують  якісь цінності, свої смаки, свій вибір…

Ура! В нинішньої все ще доволі вбогої бібліотечки української дитячої періодики – знакове поповнення.  Всеукраїнська громадська організація «Золоті Леви Чорної сотні» презентувала новий дитячий розважально-пізнавальний журнал «Золоте левеня». Подія, справді гідна прес-конференції в Укрінформі.

Виблискують проти сонця прикраси, довгі елегантні сукні привертають погляди перехожих… Біля Київської міської державної адміністрації – святково вбрані люди, учасники благодійного балу.

– Ходімо, куме, в піраміду, – звернулась до мене мама мого хрещеника.
Цитата була доречна – ми стояли на столичному бульварі Шевченка, якраз біля його Музею, де до чудового палацу добудували одоробло зі скла і труб. А от пропозиція…

Не думав нічого писати, тому що в душі було, як серед гидкого болота, коли докруж Тараса Шевченка побачив густі натовпи добре впоряджених поліціантів і посинілих від холоду нацгвардійців, що, мов коршаки, обсіли Шевченків парк у Києві; до пам’ятника треба було проходити крізь принизливі залізні рамки.

«Кубик-рубик» боксера Усика здолав нарешті скінченну множину активних обертів. І всі його доти козацькі зачіски, «гопаки» на рингу і сольний вихід під «правильну» композицію – тепер псові під хвіст. Це по суті повтор «номера» від Героя України Надії Савченко, яка не визнає  агресію Росії…

Альянс громадських організацій, серед яких «Інститут податкових реформ», «Фундація креативного бізнесу» та «Європейська молодіжна ліга», зібрав молодих і перспективних.

Минув рік від запровадження мовних квот в українському радіоефірі. Нагадаємо, що за три роки частка українськомовних пісень у найпопулярніші часові проміжки повинна сягнути 35, а передач українською на добу – 60 відсотків. Вже першого ж року цей показник не має бути меншим за 25 і 50 відсотків відповідно.

Уже котрий рік через міські клопоти не встигаю дістатися села до перших морозів. Знову мій старий  крислатий горіх струсив додолу дебеле руде листя, в якому я намагаюсь тепер  визбирати волоські горіхи. Я ворохоблю листя ногами, уявляючи себе Андрієм Ярмоленком у дортмундській «Боруссії», гребу його щосили граблями, як навіть Гонтарєва не гребла у свій зірковий час, але точно знаю: листя й надалі затято ховає від мене дозрілі горіхові ядра.

Це тебе і мене розстріляли вчора під Глевахою…
Я знаю, ти думаєш зараз про те, що і я. Про державу, яка не здатна тебе захистити. Від злочинців, які можуть чекати тебе в кущах, коли ти щасливий добираєшся до своєї хати…

Україна. Київ. Борщагівка (часто пишуть: «неблагополучний район столиці»). За кілька метрів від дороги і швидкісного травмаю постав новозбудований пам’ятник воїнам – захисникам України від рашистських загарбників на Донбасі.