Національна прем’єра українсько-сербсько-італійсько-швейцарського фільму «Малевич» режисерки Дарії Онищенко стала подією кінофестивалю «Молодість». Зал Будинку кіно був переповнений: квитки розкупили заздалегідь, а кількість охочих подивитися стрічку перевищила всі очікування: глядачі займали навіть сходи.

Старовинна київська садиба, якою починається вулиця Нагірна, перебуває під опікою громадської організації «Справжній Київ», заснованої полеглим на війні києвознавцем та письменником Сергієм Мироновим.

Нова  пісня «Atlas» виконавиці empirey з’явилася на всіх стримінгових платформах. «Це моє дитяче я, яке дуже хоче додому на Донбас, але розуміє, що всі звʼязки обірвані, тому в кінці темп пришвидшується», – прокоментувала  співачка.

«В найкращий рік, влітку з нашої степової під соломою хати з Південного Бугу, з півдня України свого рідного Добропілля, де лише кози, степ, молочай, авжеж, акації й абрикоси, я поїхав у Київ вступати в театральний. В руках у мене був тільки коричневий, саморобний, під залізним замком чемодан з харчами, на ногах парусини-балетки, матроські штани-кльош, які колись подарував мені мій брат, ну й, авжеж, синя безрукавка, з якої виглядали мої ключиці, як у древнього єгиптянина. Я приїхав вступати в Київ. Бабуня, мати, тато, сестра, ну й, авжеж, брат –  всі вони сиділи і чекали в безнадійному сподіванні, коли я таки вступлю, і я вступив».

Сольник Надії Дорофєєвої зібрав у столичному Палаці спорту десять тисяч слухачів. Так популярна співачка  підсумувала свій концертний тур «HEARTBEAT». І викладалася на повну – фанати шаленіли від її енергетики.

У своїх роботах 26–річний український художник Максим Малильо використовує темперу, акрил, акварель. Але найчастіше – олійні фарби.

Чи можна поєднати Григорія Сковороду, реґі та вініл? Так, можна. Саме це зробив Сергій Жадан разом з колегою Іреною Карпою, презентувавши у Києві вінілову платівку SKOVORODANCE. Цей альбом містить знамениту збірку Григорія Сковороди “Сад божественних пісень” у стилі реґі.

Наприкінці літа у вітчизняному кінопрокаті стартував показ фільму «Конотопська відьма», який через високі касові збори подовжили до 23 жовтня. Від 30 жовтня стрічка доступна для онлайн-перегляду на стримінговій платформі «Netflix». Чи справді «Конотопська відьма» заслуговує на увагу та популярність, які вона отримала, чи високі касові збори – це наглядний приклад дії «стадного інстинкту»?

Як цікаво розповісти про те, що нікому не цікаво?

Мистецтво лікує. Творчим людям легше. Ні для кого не прихована істина. Майстер звертається до творчості як до розради, а глядач, отримуючи імпульси із творів, на мить забуває про тягар буденності. Кожен здобуває «своє» в різних проявах. Приміром, є незвичний, почасти невивчений проміжок між живописом та езотерикою – мандали. З ним знайомилися на відкритті виставки Школи медитативного малювання мандал Олени Казмірчук.

У жовтні, з нагоди 100-річчя від дня народження славетного кінорежисера Сергія Параджанова, відбулася довгоочікувана прем’єра відреставрованої версії його культового фільму «Колір граната». Подія є знаковою для українського кіно, адже стрічка вважається однією з найвидатніших здобутків кінематографа.

Важливі, навіть гострі соціальні питання варто адаптувати для сприйняття широким загалом. У тому форматі, аби більшість тебе почула – сприйняла інформацію.

Музика та пісня – незмінні союзники українців у боротьбі за незалежність. Мистецтво вкотре єднає націю, підтримує бойовий дух, допомагає пережити всі негаразди. Музичні твори воєнної пори стають літописом наших днів, відображаючи знакові події та емоції.

Камерна вистава «Схоже на щастя», втілена на столичній сцені славетною Адою Роговцевою та Світланою Орліченко, запам’ятовується чуттєвістю й заглибленням в людські емоції.

Таку назву має виставка українського сучасного мистецтва, яка нині експонується в італійському Мілані.

Помахом пензлика вона переносить своє світло на полотно. Вицвітом енергії, теплом віри  творить на чисто білому отноманітті тканинки справжнє диво. «Як ми зайшли до зали, все ніби залите в сонячних променях, а за вікном же похмуро…», – почула враження перших відвідувачів.

У Радянському Союзі не любили успішних людей. Приклад цього – соковитий і тернистий життєпис Назарія Яремчука. Артиста, який підкорив сцену України та й тієї країни, яка величалася гігантизмом «шостої частини планети».

Цю виставку так і назвали: «УДВОХ». Її розгорнуто у львівській галереї «PM Gallery» – неповторний світ живопису двох художниць, мами і доньки. Людмила та Соломія Лободи ведуть мистецький діалог поколінь, щирий, як і водиться у добрій родині.

«Не по любві можна поїхати в Паріж, но єслі ти поїхав за женщіной в Лубни, це вже точно по любві». Фільм «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча – комедія, яку не дивляться, а проживають.

У курортному прикарпатському містечку Яремче відбувся Всеукраїнський конкурс-фестиваль мистецтв «Тобі, Україно».

Для людини, яка хоч раз цікавилася темою «Розстріляного відродження», кіноісторія про будинок «Слово» у Харкові не буде новою. І нехай такий просвічений глядач іде на сеанс з думкою, що вже наперед знає кінцівку, передбачуваним фільм не видасться.

«Пісні для мене – це все. Це вираження людських почуттів. Без пісні я не уявляю свого життя. Цим почуттям пронизано все: моя родина, друзі, колеги по творчості. Тому пісня завжди з нами. Кожний теплий прийом знімає втому, адже людина щаслива тим, що приносить радість людям, дарує їм задоволення. Хочу співати для вас гарних пісень, що западають у душу, в пам’ять серця, несуть гарні думки, зачаровують красою мелодій», – Назарій Яремчук.

Вони заново відкривали свою індивідуальність, унікальний погляд на мистецтво після років насадження соцреалізму радянською владою… Виставка «Протагоністи. Живописний заповідник/Паризька комуна» зібрала під дах столичного Українського дому близько 300 робіт різних авторів, переважно з двох мистецьких об’єднань: «Живописний заповідник» та «Паризька комуна». Більшість представлених творів ніколи не експонувалися.

«Зараз я не бачу такої від суспільства великої потреби у високому мистецтві,.. нема глядача вихованого, немає і вихованих артистів, одне поєднується з другим».

Анатолій Солов’яненко.

З Олександром Балабком надзвичайно комфортно спілкуватися. Можливо, це теж стало рушієм його повноцінної творчості. Не лише журналіста, а й майстра художньо-документальної прози і поета-пісняра.

Цей молодий музичний проєкт висвітлює треками одну з найболючіших трагедій українського народу XX ст. Ідея записати альбом про наших поетів, репресованих сталінщиною, виникла в Олександра Хоменка по приїзду в Київ з окупованої Ясногорівки. Тоді й зібрав кістяк майбутнього гурту, до якого ввійшли Віктор Ткаченко, Микола Шмундир, Олександр Заїка.

У сутіні древнього лісу, де шепочуться вітрами таємниці, існує світ, сповнений чар та загадок. Там стає реальністю міф, а легенди оживають у нас на виду. Тут серед шелесту листя та таємничих звуків ночі, осідок того, хто втілює фольклорну давність, – Перелесника.

Цей фільм Олександра Довженка навіки вписано у скрижалі шедеврів світового кінематографа. Наступного року відзначимо його 95-ліття, хоча й нині кадри «Землі» дихають новизною і викликають непідробне захоплення.

Вибігаю зі столичної підземки на «Кловській» і на бігу вводжу в онлайн-мапу потрібну мені адресу, бо вже спізнююсь усюди на світі. Мов з корабля на бал, спішу з одного заходу на інший.

– Дуже важливо, щоб ми виховували дітей з думкою про те, що ми – нація героїв, – влучно висловився український актор театру і кіно Роман Ясіновський на одному з показів фільму «Снайпер. Білий ворон».

Мені було одинадцять чи то дванадцять, коли Кузьми не стало. Я не знала, хто він, але добре пам’ятала кожне слово пісні «Старі фотографії». Тоді я не відчувала втрати. Відчувала її з дорослішанням. А переглянувши фільм режисерки Ольги Ряшиної, «Я, «Побєда» і Берлін», відчула, як туга втрати переповнює.

Аншлаг, аншлаг, аншлаг! Що не кажи, а приємно бути причетним до цього…

Щирісінька правда: з цією виставою таки щось не так. Актори плутаються в тексті, сценічні «мерці» оживають, кудись пропадає такий необхідний для мізансцени реквізит, замість фальшивого віскі-скотчу акторам наливають правдивий чи то очищувач скла, чи ще якусь хімічну чортівню і вони щоразу з огидою порскають цим пійлом.

На прем’єрі в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка.

Колоритне тріо, яке гучно заявило про себе на увесь світ. Їхні грайливі вуса і густі чуби веселили глядачів Швеції, Італії, Болгарії, Ірану. Не промовивши ані слова, вони згуртували навколо не одне покоління українців. Якщо не здогадалися про кого йдеться, то ви в халепі, бо всі плани на сьогоднішній вечір перекреслить легендарний мультсеріал «Все про козаків».

Лише за перші 12 тижнів показу історичний фільм кінорежисера Олеся Саніна «Довбуш» зібрав 67 мільйонів гривень і став лідером національного прокату. З 24 серпня картину синхронно почали показувати у 7 країнах. Нині фільм підкорює серця глядачів у 22-ох країнах. Невдовзі має відбутися польська прем’єра стрічки. Про це Олег Санін розповів, завітавши до Грінченкового університету, аби особисто представити «Довбуша».

Прем’єра українського історичного фільму «Довбуш» режисера Олеся Саніна приурочили до 32-гої річниці Незалежності України. Це поки що найдорожчий вітчизняний кінопроєк: бюджет – 120 мільйонів гривень, 65 мільйонів з яких виділено державою.

Радієш, бо хороша українська музика – це вже не лише «Скрябін», «Океан Ельзи» та «Один в каное». Створення якісного та різноманітного музичного контенту стало практично мейнстрімом серед нашої талановитої молоді.

Що для вас килим?
Для мене це морозяний зимовий вечір у бабусі, коли замість дешевих мелодрам по телебаченню я годинами розглядала казкові візерунки на хатньому килимі, і кожна його деталь розгорталася крихітними частинками власної історії. Розповідала про весняні сади, де квіти п’ють росу, про гори, що височать над безкрайніми долинами, і про стежки, які ведуть до вічної мрії.

Погожого травня в історичній читацькій залі столичної Національної бібліотеки імені Ярослава Мудрого вшанували переможців Шостого всеукраїнського літературного конкурсу імені Григора Тютюнника. Зі всієї України з’їхалися літератори, чиї твори журі конкурсу на чолі з академіком Миколою Жулинським визнало кращими у цьому конкурентному змаганні.

Знайомий світ щезнув. Пронизливий свист ракети забрав його назад, у минуле.Те, що оточувало роками, звичні очам вулиці міста, його будинки, люди, образи та обриси власних рідних стін стали кришталем в руках жорстокості. Рідне стало нічим. Рідне зникло.

Знаєте, коли тебе поглинає коловерть буденності, усе видається таким несправжнім, бутафорним, наче копія, зроблена з копії. Нічого не можеш торкнутися, і ніщо не може торкнутися тебе, бо все так далеко, так неосяжно.

У час, коли вечірній спів солов’їв глушать сирени, коли болюча тривога повсюди і в душах теж, українці шукають розраду в мистецтві.

Славетний «НАОНІ Оркестра» під керівництвом маестро Віктора Гуцала влаштував у столичному Будинку кіно великоднє свято рок-хітів і саундтреків. Глядачі насолоджувалися унікально аранжованими рок-композиціями та улюбленою музикою з кінофільмів.

Сакральне і профанне. Священне, залежне, містичне та повне протиставлення – щось непосвячене, невтаємничене, світське, а інколи навіть безбожне. Минуле, обмежене. І те, що скеровує нас до глибини власного пізнання й «вічності», де перебуває Бог.

Український кінематограф переживав у рідному житейському морі чимало буревіїв, штормів і могутніх хвиль, таких, що виростають страшними дев’ятими валами. Як тепер, у трагічний і героїчний час повномасштабної війни. Вона не лише змінила фокус уваги кінематографістів, а й часто їхню долю. Деякі режисери, продюсери, актори взяли до рук зброю і пішли у самісіньке пекло фронту, боронити Україну від варварів-окупантів. Багато кіномитців відчули свій священний обов’язок тримати стрій у професії: фіксувати ту жахітливу й величну правду війни, яка має стати історією. Неспростовними свідченнями злочинів проти людності, скоєних в Україні рашистськими варварами.

Минув рік, як Ромен-П’єр Шарпантьє, французький режисер, відомий за псевдонімом Ромен Гупіль, їхав до української столиці. Прямував у протилежний бік від десятків тисяч українських жінок, дітей, старих, котрі враз покинули рідні домівки і втікали у невідомість від жахів ординської навали. Гамір і товкотнеча велелюдного варшавського вокзалу, великі плани облич, розгублених, у розпачі, враз змінюється на тишу порожнього вагона. Потяг суне до Києва, по нову хвилю біженців. Гойдання кадру у ритм перестукування вагонних коліс не заколихують глядача, навпаки відчувається тривожне, напружене очікування невідомості. Так починається документальна стрічка метра Ромена Гупіля «Київ, Площа Перемоги, 2».

Чи можна передати стан людини, не кажучи нічого про те, що саме вона відчуває? Виявляється, можна. Спільна робота сценариста Степана Колесника, режисера Володимира Артеменка та оператора Олександра Вертелецького, втілена у фільмі «Солдатські вдови», – вельми переконливий приклад.

Жанна Миляшкевич, професійна художниця, майстриня з Луцька, володарка найдовшої на Волині коси, зуміла не лише творити справжні мистецькі скарби, а й заохотити до творчості інших.

Мистецтво – це також фронт. Багато наших художників, дизайнерів мобілізували свій талант задля нашої перемоги: малюють, друкують, продають листівки, а вирученими коштами підтримують ЗСУ. Серед них ілюстраторка Леся Бельдій. Чи не найпопулярніша її робота – «Щоденник Заї та Коті», про лагідну пару, котра завжди підтримує одне одного.

За незрозумілими стереотипами багато людей звикли вважати українське кіно «шлаком». Начебто в країні з достойних проєктів – хіба що сльозливі мелодрами. Та за останніх 10 років вітчизняна кіноіндустрія помітно просунулася: створено цілу галерею знакових фільмів, які не соромно і світові показати. З початком повномасштабної війни дуже багато наших громадян нарешті усвідомили свою приналежність до великої нації.  Почалася «українізація знизу», з власної волі, люди придивилися до сучасного вітчизняного контенту і були приємно здивовані.

Музика у час війни не змовкла, не заніміла – зазвучала новими голосами мужніх та свідомих українців. Гурт «The Pamphlets» один з тих, чия творчість засяяла на музичному олімпі нещодавно, а їхні пісні вже встигли облетіти інтернет-світом.  –  Ви дебютували 2020 року композицією «Spohad». Що вас надихнуло тоді об’єднатися у гурт?

Різноманітні «квартирники», «літературники», невеликі концерти або ж виставки маловідомих українських митців нині популяризують сучасну українську творчість не менше, ніж мистецькі заходи державного рівня.

Війна зінює світ і людей. Вона міняє матерію і дух. Мистецтво теж набуло геть нових рис. Про це добре знає художниця Поліни Каціон із села Кулябівка Київської області.

Невимовний біль, хвилювання, страждання, сподівання, віра. Багато людей нині втілюють свій страх, тугу, гордість і любов до України… у творчість. Така ми нація унікальна: справіку виспівуємо біль, вдаряємо лихом об землю і даємо сили закаблуками, вишиваємо узори з тривогою пополам. І набираємося життєвих сил у мальовках. А нині – в різноманітних ілюстраціях, дитячих малюнках, їдких карикатурах, у чуттєвих віршах і патріотичних піснях.

Цей малюнок ілюстраторки та художниці Мадіни використав офіційний сайт жіночого журналу «ELLE Україна».
Мадіна народилася в росії, живе в Україні. Які в багатьох українців, її життя розділилося на «до» та «після» – війна принесла чимало болю та розчарувань.

Війна змінила наше життя, наші цінності. Змусила по-іншому дивитися на речі. Перевернула світ. Все вже не буде таким, як раніше. Ми стали знаходити спокій там, де раніше його не помічали. Ми стали творити нове, незвідане, не зрозуміле іншим, але життєве для нас.
Війна триває, але й триває життя, живе творчість, квітне мистецтво.

Мистецтво не спить навіть у воєнний час. Українська молодь, творча і сучасна, знаходить свій голос, зокрема, творенням арт-проєктів. Марія Ємельянова, вона ж Машка Ромашка вчиться в одному зі столичних вишів на художнього реставратора та має намір стати ілюстратором. Як каже сама про себе, «займаюся майже всім, що стосується художнього втручання». Художня постановка, образотворче мистецтво, фотографія – поле її творчості. За спиною Маші спільний з подругою (@ochen_original) проєкт – @ochencoolevents і декілька інших, про які розповімо далі.

В час Вітчизняної проти російських варварів ніхто з українців не залишається осторонь. Увесь народ мимоволі поділився на бойові підрозділи: Збройні Сили, Тероборона, кібервійська, волонтери, лікарі, спортивний, журналістський  та мистецький батальйони…

Сімдесяті. Значуще десятиліття в літописі світової культури. Чого варта тогочасна західна популярна музика, що стала класикою. Її естетика і нині на часі. Слухати там точно є що, адже це часи яскравого присмерку епохи хіпі, буйного розквіту хардроку, фанку і диско, рання зоря електронної музики.

– Навіть якщо я назву тобі винних, ти їх все одно не покараєш.
– Чому?
– Тому що винна в усьому держава…
(З розмови підозрюваного зі слідчим у серіалі «Зломовчання»).

В Україні для популяризації української мітології створили настільну гру для школярів «Чарівний світ. Джерело сили».

У столичному «Довженко-центрі» за партнерства Українського інституту національної пам’яті відбувся допрем’єрний показ фільму Віллена Новака «Чому я живий». Стрічку знято за автобіографічним оповіданням «Тепер я турок, не козак…» Євгена Митька, який дитиною  мешкав в окупованому нацистами Маріуполі.

Людина живе, поки її пам’ятають… І наживо, і на тому березі Вічної Ріки Часу, де пам’ять закарбовано у світлинах, полотнах і пластичному мистецтві, у фільмах і виставах, у поезії, прозі, у співах і музиці…

Український Оскарівський комітет обрав вітчизняну кінострічку, що представлятиме Україну на 94-тій премії «Оскар» Американської академії кінематографічних мистецтв і наук, у категорії  «повнометражний фільм». Претенденткою на світову відзнаку стала кінодрама «Погані дороги» режисери і сценаристки Наталки Ворожбит, відомої за сценарієм серіалу «Спіймати Кайдаша». Про це комітет повідомляє на сторінці у фейсбуці.

Народження – завжди непростий і болісний процес. Так народжувався і Перший всеукраїнський фестиваль історичної пісні та поезії «Шабелина» – від заснування «Козацької слободи «Раковець»), до самого фестивального дійства, мистецьки насиченого та багатогранного. На врочистостях поважні гості з Львівської облдержадміністрації, обласної ради, місцеве керівництво тішилися, передовсім, народженням… нової дороги до села Воля Якубова. Її по праву можна назвати фестивальною, бо з’явилася за три дні до його старту. Через 30 років після останнього ремонту. І заслуга влади в цьому незаперечна. Тим паче, що вона, влада, пообіцяла наступного року другу чергу асфальтового покриття, по всьому селу.

Постановку Олексія Доричевського «Гей парад» вперше столичний «Дикий театр» показав три роки тому. Тоді її прийняли добре: київський арт-експерт Євгеній Карась написав, що у виставі «шикарний сценарій і гра акторів, і… геніальна сценографія». Відтоді вистава «про стереотипи» прописалася в репертуарі театру, створеного у 2016 році Ярославою Кравченко. У центрі історії – звичайна сім’я, якій пропонують субсидію від Євросоюзу. Для цього члени родини повинні три тижні прожити із представником ЛГБТ.

Додому їхали мовчки. Немов заціпенілі. Іноді слова зайві. Надто коли живеш з людиною понад 35 років (зі студентством – усі 40), і вже відчуваєш, про що вона думає, чим дихає, чим радіє чи страждає, хоч зовні й не виказує емоцій. Сьогодні він радіє. Неймовірно. І страждає також. Я точно знаю. Все в єдиному вирі: любов і муки, радість і гордість, біль, переживання, співпереживання…

Приземлення на далекому острові, бурхливий курортний роман і… труп на лежаку. Ні, це не початок чергової серії британського детективного серіалу «Смерть у раю». Це побіжний переказ нової адаптації барокової опери німецько-англійського композитора Ґеорґа Фрідріха Генделя «Ацис і Галатея». Українська режисерка Тамара Трунова, як завжди, обрала найнеочікуваніше прочитання, щоб зробити цю барокову оперу ближчою до сучасного глядача.

Запоріжців Олександра та Ларису Жолудь разом з сином Сергієм та невісткою Аліною згуртували спільна пристрасть і хист до гончарства. Натхненна любов’ю до рідної землі, природи, людей, історичного минулого, міфології, ця дружна мистецька родина – звісно, кожен осібно – знайшла для себе «сродну працю».

Рекламу перших десятиліть ХХ століття важко назвати мистецтвом. Навряд чи можна годинами милуватися чорно-білими оголошеннями, видрукуваними на сіренькому папері. Ані Лесь Курбас із запрошеннями на свої театральні вистави у Харкові, ані Роман Шухевич, котрий створив наприкінці 30-х у Львові успішну рекламну фірму «Фама», особливо не відрізнялися оригінальністю. Як і інші, використовували ординарні маніпулятивні прийоми. Висліди такої ординарності нині можна побачити на рекламних постерах в будь-якому салоні наземного міського транспорту чи у вагоні метро.

Учора під час грози я вперше не зачинила вікон. Досі завжди зачиняла, бо ж а раптом залетить кульова блискавка? Не в полі, не в глухому селі, не в хаті під очеретом, а центрі величезного мегаполісу, в час Макса і Гугла…

Катерина Буцька відома українському глядачеві своїми ролями у популярних серіалах та ситкомах «Бабай», «Черговий лікар», «Дефективи», «Швидка». Але саме її голосом говорять і відомі голлівудські акторки, в українськомовних версіях фільмів «Месники», «8 подруг Оушена», «Красуня на всю голову»,  і  персонажі дитячих мультсеріалів «Американський тато!», і Трініті з «Матриці» та Пенні з «Теорії великого вибуху»…

З-поміж новин у соціальній мережі трапилась мені якось перед очі пісня… Виявляється, є такий чудовий сайт «Українські народні і весільні пісні». Ото звідтам і заспівали, і зачарували мене п’ятеро файних дівчат, яких, власне, за віком у нашому селі уже б звали молодицями…

Вісімнадцятирічний Єгор Гармаш з міста Нікополя опановує фах режисера кіно і телебачення, знімає фільми, займається письменництвом: пише новели, має дві збірки оповідань.
Три роки тому юнак усвідомив: творчий доробок – власний, друзів-колег – треба представляти людям, а не ховати по шухлядах.

Новий серіал українського виробництва «Спіймати Кайдаша»: перемога чи зрада? На перший погляд – перемога, адже професійна, якісна зйомка, ще й за мотивами української класики – повісті «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького. Вшанування літературного взірця сучасною кіноадаптацією. Та чи все так добре, як видається? Схоже, ні, бо творці фільму занурюють глядача  у неприємне аб’юзивне середовище.

Чи уявляєте українську комедію без шаблонного гумору та акторів на кшталт Станіслава Баклана (у таланті якого не сумніваюся)? Якщо ваша відповідь ствердна, є хороша новина: нарешті зможете насміятися від душі, й узагалі не шкодувати витрачених часу і грошей на перегляд вітчизняної кінострічки. Йдеться про фільм «Мої думки тихі» – дебютний «повний метр» режисера Антоніо Лукіча. Картину можна віднести одразу до кількох жанрів: роуд-муві, лірична драма та комедія.

Перша і єдина постановка п’єси українського драматурга Віталія Ченського – це у сміливому, розкутому і таки скандальному столичному «Дикому театрі», заснованому Ярославою Кравченко, постійною ведучою у телепрограмі Майкла Щура. Режисерське втілення – Максима Голенка, відомого масштабним театрально-цирковим проєктом, виставою-трилером «Афродизіак».

Роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія» вийшов 2014 року та був вельми приязно сприйнятий публікою. За кілька років, кінопроект «Віддана» – екранізації  роману – виграв конкурс Міністерства культури України й отримав двадцять п’ять мільйонів гривень фінансової підтримки. Загальний же кошторис фільму сягає шістдесяти мільйонів. Зйомки тривали лише тридцять днів, і завершилися у червні 2019-го. Трейлери фільму, безперечно, вдалися красивими і навіть несли до глядача шарм загадковості. А ось що за рекламою, уже можемо пересвідчитися  з 16 січня можемо дати оцінку в кінотеатрах країни.

Зимовою ластівкою прилетіла з Полтавщини добра новина: нашого автора, журналіста Григорія Титаренка відзначено премією обларади імені Петра Ротача. Доробок колеги визнано кращим у номінації «Літературне краєзнавство» – за розвиток краєзнавчого руху, вивчення минулого і сьогодення Полтавського краю.